Жінки та діти найбільше потерпають через воєнні конфлікти в світі

0

Жінки та діти найбільше потерпають через воєнні конфлікти в світі. Три з половиною роки тому з цією жахливою істиною стикнулися і в Україні. Багатьом жінкам випало пройти через складні випробування: втрату рідних у зоні бойових дій, насильство та загублене здоров’я, вимушене переселення на інші території. Тож здебільшого вони мріють про те, щоб на нашій землі нарешті запанував мир. І чимало з них готові брати безпосередню участь у його наближенні.

Роль жінок у здійсненні миротворення високо оцінюють міжнародні організації. 2000 року Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію №1325 під назвою «Жінки. Мир. Безпека», яка покликана активізувати такі процеси. Її підписала й наша країна. Яким чином ця Резолюція впливає на українські реалії? Про це ми говоримо з головою правління ГО «Київська школа рівних можливостей» Ларисою КОЛОС.

– Резолюція №1325 ухвалювалася 17 років тому. Чи актуальна вона для України?

– Вона приймалася в той час, коли в ряді країн світу розгорталися воєнні конфлікти, в деяких країнах також існувала їх загроза. Рада Безпеки ООН рекомендувала дієві механізми розв’язання та запобігання таких конфліктів. І логічним було долучити до цієї роботи жінок, бо вони самою природою покликані берегти та відстоювати мир.

За оцінкою міжнародних організацій, участь жінок значно підвищує ефективність виконання мирних угод і знижує ймовірність розриву таких домовленостей. Зростання кількості жінок-миротворців зумовлює більшу довіру до миротворчих місій в цілому. А найшвидше відновлення економіки громад, які потерпіли через конфлікти, відбувається там, де жінкам надані ширші можливості.

Коли Україна підписувала Резолюцію №1325, ми не мали збройних конфліктів. Але були інші – побутові, сімейні, було насильство щодо жінок тощо, і багато з цих негативних явищ вносили напруження в життя суспільства. Їм теж треба було протистояти. Але тепер ситуація загострилася – на нашій території відбуваються бойові дії. Тому роль жінок у миротворенні значно активізувалася.

– Які механізми протидії конфліктам запропонувала Резолюція №1325?

– Цей документ окреслює головні проблеми та напрямки, за якими треба працювати. Але конкретності такій роботі повинні надати національні плани дій, спрямовані на виконання цієї Резолюції.

Треба сказати, що найшвидше їх підготували ті країни, де серйозних конфліктів не виникало вже тривалий час. Можливо, це парадокс, а, можливо, – закономірність. Конфліктам легше запобігати, ніж потому їх ладнати. Йдеться про підготовку національних планів дій у скандинавських країнах, і там у суспільному житті, до речі, також високою є роль жінок. Відтоді вони неодноразово оновлювали ці документи, робили їх ґрунтовнішими.

Стосовно України мушу визнати, що для нашого суспільства Резолюція №1325 практично залишилася непоміченою. Незадовго до її прийняття наші народні депутати якраз провалили ухвалення законопроекту «Про забезпечення рівних прав та можливостей для жінок і чоловіків», тема ґендерної рівності переважно відстоювалася лише громадськими організаціями, влада залишала її поза належною увагою. Тому не випадково, що наш Національний план дій ухвалений лише 2016 року, коли вже в розпалі був воєнний конфлікт з усіма його негативними наслідками – величезною кількістю жертв, вимушеними переселенцями, соціальними проблемами. І навіть у цьому випадку ми маємо завдячувати, насамперед, ентузіастам, які Національний план дій розробляли та відстоювали.

На жаль, є чимало міжнародних документів, які ми підписуємо, ратифікуємо, але ставимося до них формально. Це дивує, бо маємо чималий досвід та авторитет у солідних міжнародних структурах. Україна була співзасновницею ООН, а це означає, що ми не повинні байдуже ставитися до ініціатив цієї організації.

– Які кроки пропонує Національний план дій?

– План дій передбачає головне – збереження та забезпечення прав людини. Це важливо для нас в умовах збройного конфлікту, коли елементарні права людей порушуються. Зокрема, ми отримали 1,7 млн. вимушених переселенців, які фактично навіть не мають права брати участь у виборах. Люди ущемлені в правах на нормальну працю, умови проживання. Багато хто з них втратив серйозний бізнес, а разом із ним – і соціальний статус.

Національний план дій передбачає створення розгалуженої системи захисту для людей, які потерпіли від будь-яких видів насильства. У нас мають розвиватися центри реабілітаційної допомоги для них, різноманітні програми підтримки. До цього мають активно долучатися державні, місцеві органи влади, громадські організації.

Один із розділів Національного плану стосується безпосередньої підготовки жінок до участі в миротворчих організаціях, у переговорних процесах.

Відповідні плани дій складаються і на місцевому рівні. Вони вже розроблені в Мелітополі, Краматорську, Маріуполі, Золотоноші, де, зокрема, втілюється наш проект «Резолюція №1325 як інструмент утвердження рівності, справедливості, миру». Плани розроблені представниками громадянського суспільства, але, на жаль, ще не ухвалені місцевою владою.

Лише в Золотоноші, де такий план був створений за ініціативою місцевих жінок, і це при тому, що вони не мають більшості в міськраді, влада міста сприйняла його серйозно. А чому? Бо тут дуже активна жіноча громадськість, активний жіночий колектив мерії. І сам мер міста всіляко сприяє такій їхній роботі. Отож не випадково, що він підтримав цей план. Мало того, Золотоніський план дій був презентований народним депутатам України, яких він зацікавив своєю чіткістю і реальністю. Згодом Черкаси розробляли обласний план дій, спираючись на золотоніський.

Київ пішов ще далі: Не лише столиця, а й Деснянський район ухвалив власний план дій на виконання національного. Щоправда,такий випадок районної ініціативи наразі, мабуть, залишається єдиним, але саме такі ідеї й активність на місцях є найбільш цінними.

Виконання Національного плану значною мірою залежить від жінок-лідерів, особливо тих, які перебувають на відповідних позиціях і здатні повести за собою решту. У Верховній Раді створене міжфракційне об’єднання «Рівні можливості». В його складі діє кілька робочих груп, зокрема, створена Ґендерна громадська рада, до якої долучилися лідери відповідних громадських організацій, окремі експерти. Створена потужна структура, яка реально та системно працює. Вона безпосередньо лобіює виконання Національного плану дій.

– Ви згадали про вимушених переселенців – внутрішньо переміщених осіб. Вони є справді потерпілою стороною. Але часто зумовлюють і місцеві конфлікти на тих територіях, де оселяються. Як із ними працювати, яка тут роль жінок?

– З переселенцями робота ведеться постійно. Ними опікується Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Воно тісно співпрацює з громадським сектором. І це – на відміну від багатьох інших державних структур.

Міністерство розробляє плани взаємодії з внутрішньо переміщеними особами, плани майбутнього відновлення територій. І в них включаються реабілітаційні програми, які вже сьогодні реально діють в Україні.

Багато такої роботи проводиться в умовах нинішньої децентралізації, коли створюються об’єднані територіальні громади. У багатьох із них встановилися нормальні стосунки з переселенцями. Тут на них дивляться не як на тягар, який з’їдає їх ресурси, а, навпаки, як на новий ресурс, який дасть поштовх для розвитку громади.

І особливого успіху відповідна взаємодія набуває в тих громадах, де в органах влади широко представлені жінки, і де вони активно працюють. Тож ми можемо говорити про миротворчу місію жінок у цих випадках, бо в Резолюції №1325 зазначено, що документ також спрямований на попередження місцевих конфліктів у момент їх зародження.

От чому Національний план дій був потрібен нам ще в 2000 році. Бо у нас уже тоді зароджувалися конфлікти. Вони провокувалися різним ставленням на сході та заході України до процесів державотворення. Це вже потім вони переросли у жорстке протистояння. Тоді все це можна було попередити.

– Трапляється, що під час збройних конфліктів насильство щодо жінок використовується як зброя. Так було, зокрема, у балканських країнах, у Руанді. Чи фіксуються випадки сексуального насильства щодо жінок у зоні конфлікту на сході України?

– Під час збройних конфліктів зростає насильство щодо жінок, зокрема, сексуальне.У нас ці факти сьогодні констатуються, але вони не систематизуються, не аналізуються, і загальної картини ми не знаємо. Часто ми не здогадуємся навіть і про ту роботу, яка в цій царині проводиться. Наприклад, жінки-волонтерки з Донецької області зібрали тисячі фактів порушення прав людини і, зокрема, прав жінок. Вони передали їх до Гааги.

Подібним чином свого часу діяли й жінки, які потерпіли під час конфлікту в балканських країнах. Вони об’єдналися з обох боків, незважаючи на конфесійну чи національну приналежність. А все заради того, щоб подолати війну. Спільно вони почали збирати та поширювати факти про насильство щодо них, їхніх близьких та знайомих. І виявилася така жахлива картина, що ООН змушена була вживати надзвичайних заходів, спрямованих на зупинення цього конфлікту.

Досвід донецьких жінок, так само, як і балканських, має бути використаний на рівні всієї України. Бо ми є центром Європи. Тут розгорівся воєнний конфлікт. І досі всі нам співчувають, але якихось серйозних дій не вчиняють. Через таку нашу пасивність ми в багатьох питаннях щодо збереження прав людини залишаємося сам на сам із своїми проблемами.

– А якою має бути наступальна позиція України на міжнародній арені?

– Ми повинні активніше шукати реальну підтримку, справжніх союзників. І виступати з власними ініціативами, які важливі не лише для України, але й для усієї світової спільноти.

Наприклад, на часі сьогодні не лише реалізація Резолюції №1325 «Жінки. Мир. Безпека» – треба говорити вже і про необхідність розробки та ухвалення Радою Безпеки ООН Резолюції «Діти. Мир. Безпека». На цьому, зокрема, наголошує голова Національної ради жінок України Людмила Порохняк-Гановська. Ми саме через дітей працюємо сьогодні з жінками.

Долі багатьох дітей в нашій країні скалічені війною. Про них треба подбати, щоб вони входили в доросле життя не озлобленими і не ставали надалі самі носіями конфліктів.

Ухвалення такої резолюції вже назріло, війни йдуть у багатьох країнах світу, і від них потерпають діти.

– Чи може спрацювати в Україні балканський варіант замирення серед жінок, про який ви згадували? Чи можуть тут виступити ініціаторами громадські організації?

– У нас дещо інша ситуація. Свого часу наша організація – ГО «Київська школа рівних можливостей» – мала відділення на території, що нині не підконтрольна українській владі. Такі ж відділення були й в інших громадських організацій. Але, наскільки мені відомо, з часом усі вони перебазувалися звідти – до Краматорська, Маріуполя тощо. Я не виключаю, що вони приїздять до Донецька і проводять там якусь роботу. Але офіційно вони вже на цій території не працюють.

Чи працюють в ОРДЛО інші громадські організації, зокрема, жіночі – такої інформації я не маю. Тож і зв’язків нема з ким встановлювати, нема з ким вести діалог…

– Якою в миротворенні є роль жінок-волонтерів?

– На сьогодні вона є найбільш яскравою. Ми спостерігаємо її з початку конфлікту на Донбасі, і такою ж вона залишається дотепер. Жінки не просто надають гуманітарну допомогу, вони беруть активну участь в обміні полоненими, з’ясуванні долі зниклих безвісти, в налагодженні родинних контактів, які були розірвані через воєнні дії.

Щоправда, останнім часом діяльність жінок-волонтерок менше афішується. Хоча це не означає, що така робота згорнута, вона ведеться активно та масштабно.

– Ми багато говоримо про велику роль жінок у миротворенні. Але наразі треба визнати, що при залагодженні конфліктів вони все-таки перебувають на других позиціях і поступаються чоловікам. Чому так виходить?

– Це правда – на перших позиціях залишаються чоловіки, жінок взагалі мало долучають до цих процесів. За свідченням міжнародних експертів, серед переговорників на мирних переговорах у світі лише 9% жінок. У 2015 році 97% миротворчих місій та 90% персоналу міжнародної поліції складали чоловіки. Кількість жінок у військових місіях ООН дорівнювала лише 3%.

Світові дослідження також показують, що коли представництво жінок у владі складає менше 20%, їх голос суспільство практично не чує. А в нинішній Верховній Раді ми маємо лише 12% жінок-депутатів. Звідси й наслідки: наші депутати охочіше говорять про війну, ніж про мир.

Володимир ДОБРОТА,

Національний прес-клуб «Українська перспектива»