Від будівель сільради, клубу і школи у селі Нововознесенське лишилися тільки спогади. Образності у цьому реченні немає. Все варто розуміти буквально. Залишки громадських будівель, вщент зруйнованих під час боїв за визволення села, довго нагадували про пережиті мешканцями села жахіття.
Фото рідної школи, знищеної танковими снарядами під час херсонського контрнаступу, ще у 2024 році публікував журналіст Вадим Лубчак.
Руїни школи. Фото: Вадим Лубчак
Тепер на цьому місці рівнесенький майданчик, тому у те, що тут нещодавно була будівля, відразу і не віриться.
Поряд невеличкий вагончик, який служить і медпунктом, і старостатом. Біля вагончика, вправно оперуючи мітлою, осіннє опале листя прибирає жінка. Як виявляється – це староста Нововознесенського Валентина Черненко. З нею ми збиралися поїхати і нарешті зняти репортаж з колишнього Потьомкиного, яке тепер стало Незламним. Ці села входять до одного старостату.
Але вирішуємо, що розповісти читачам МОСТа треба і про це невеличке село, яке знаходиться трохи далі від дороги, і про існування якого знає не так багато людей.
Староста каже, що будівлі остаточно демонтували, а місця їх розташування зарівняли.
«На цьому місці була двоповерхова школа. Дуже гарна була, дуже затишна. Власне, тут був навчально-виховний комплекс – школа і дитячий садок. У дворі був хороший дитячий майданчик. Зараз про це говорити важко і боляче», – каже староста, коли ми приходимо на пустир, де тепер без пояснень і не зрозумієш, що колись тут формувалося майбутнє села.
Валентина Черненко розповідає, що під час окупації школу зайняли російські військові, перетворивши на свій опорний пункт: «На даху були снайпери та оператори розвіддронів. Останні, як я розумію, давали розрахункам «Градів» координати для обстрілів. В приміщенні окупанти жили, а в підвалі вони влаштували катівню. Люди, які мешкають з того боку, де вхід у школу, казали, що туди не раз привозили людей з мішками на головах. Моторошно було».
Сама вона жила поруч, але з іншого боку і не бачила, кого і як привозили росіяни у катівню.
Ще у травні 2022 року іноземні журналісти писали про розстріл пʼятьох українців у цій школі, але якось підтвердити це досі ми не змогли.
Школу в Нововознесенському відновлювати не планують. А тем, де вона була, облаштують, як каже староста, сквер та Алею Пам’яті.
«Кожен будинок у селі був пошкоджений»
Нововознесенський старостинський округ складається з сіл: Нововознесенське, Добрянка, Вереміївка, Костирка і Незламне (колишнє Потьомкіне).
«У Вереміївці, – каже Валентина Черненко, – вже давно – ще з часів до 2022 року – немає мешканців. Населений пункт існує суто формально».
Ми розмовляємо у приміщенні, яке зараз є робочим кабінетом старости. Поруч – кушетка із стійкою для кріплення ємностей з інфузійними розчинами для крапельниць, інше медичне обладнання, шафи з лікарським інвентарем.
«Тут, – говорить староста, – працює наш фельдшер і я тут працюю. Приміщення обладнане завдяки «Лікарям без кордонів».
Російська окупація та бойові дії дуже сильно далися взнаки для Нововознесенського. Сільрада і школа були зруйновані так, що не підлягали відновленню. У непридатному для відновлення стані – і 45 будинків мешканців села, у тому числі – і будинок Валентини Черненко.
«Це, – розповідає вона, – трапилося 20 квітна 2022 року, коли село було окуповане. У той день я побачила у вікно, що до будинку під’їхала машина російських військових. Зупинилася. Я не вийшла з будинку. Думаю: «Господи, що ви з мене хочете?!». Через деякий час машина поїхала. А я пішла до сина, який із своєю родиною живе на сусідній вулиці. Тільки зайшла до нього в хату, і – приліт у мій будинок. Думаю, окупант з тієї машини комусь передавав координати».
Вона показує власний будинок, який не підлягає відновленню. Розглядає дірки у стелі і розбиті вікна. Виноград, який чомусь ніхто не збирає, заплітає руїни. Здається – це “Лідія”, яку збирають перед першими приморозками.
Валентина Черненко каже, що загалом під час окупації та боїв було шість влучань у її будинок – снаряди, міни.
За словами старости, більшість мешканців села, чиї будинки повністю зруйновані, отримали житлові сертифікати і виїхали в інші регіони: «Люди купили житло в Кривому Розі, Зеленодольську, в Івано-Франківській, Тернопільській областях, в інших регіонах. Ці мешканці вже не повернуться. Хоча й сумують вони за селом. Ми спілкуємося телефоном, і часто такі розмови – крізь сльози».
Втім, деякі мешканці з тих, чиї будинки довелося відбудовувати з нуля, вирішили залишитися в Нововознесенському.
Староста каже, що процес відновлення, який, до речі, триває і дотепер, – дуже непростий. Особливо складно було невдовзі після визволення: «Окупація тривала з березня по вересень 2022 року. Кожен будинок у селі був пошкоджений. Люди не мали можливостей самостійно відновлювати та ремонтувати житло. Першу допомогу ми отримали у грудні 2022 року. Червоний Хрест надав 350 листів шиферу. Коли їх розподіляли, були у відчаї. Кожен пошкоджений будинок потребував, окрім усього іншого, і ремонту даху. Шифер якось розподілили по старостату, але то була навіть не напівміра».
Більш суттєва допомога, як розповідає Валентина Черненко, почала надходити у 2023 році: «Тоді від Управління Верховного Комісару ООН у справах біженців нам виділили матеріали для ремонтів покрівель: шифер, деревину, цвяхи й усе інше, що було необхідно. Власне, і тоді, проблему з ремонтами дахів вирішили не на сто відсотків, але вона вже не була настільки чутливою».
Зараз на кожній вулиці Нововознесенського можна побачити чимало нагадувань про те, наскільки важкими і трагічними були для села ті шість місяців 2022 року, протягом яких тривали російська окупація та бої за визволення. Чимало зруйнованих будинків ще не демонтовані і чимало пошкоджених не ремонтуються. Власники цих будинків, скоріше за все, виїхали ще у 2022 році і з тієї пори не поверталися
Та можна зустріти і відновлені чи серйозно відремонтовані будинки. Тут живуть ті 240 мешканців села (станом на лютий 2022 року мешканців було близько 400), які залишилися в Нововознесенському.
«Навіть не знаю, – каже староста села, – як би люди впоралися з відновленням житла, якби не допомога благодійників: Міжнародної організації міграції, Карітасу, «Янголів спасіння», ZOA in Ukraine, ACTED. Саме вони надавали матеріали для вирішення нагальної потреби – закриття теплового контуру будівель: заміни вікон, дверей, ремонту покрівель. Також люди активно користувалися державною програмою єВідновлення, завдяки якій зроблено чимало ремонтних робіт, та й досі робиться».
Благодійники надавали допомогу і у відновленні засобів виробництва. Але робочих місць у селі не так багато.
«У нас – розповідає Валентина Черненко, – люди працюють у сільському господарстві, в основному – одноосібники. Під час російської окупації та бойових дій було вкрадено, знищено і пошкоджено дуже багато сільгосптехніки. Сильно постраждали складські приміщення. Зараз люди відновлюють техніку та склади. Велику допомогу у цьому надає Польща по лінії міжнародної програми Mercy Corps. Вони допомагають і у відновленні сільгосптехніки, і у ремонті складів, і у відновленні іншого обладнання залежно від того, якою діяльністю займається людина».
«За окупацію дехто втратив до 30 кіло»
Російська окупація тривала у Нововознесенському з 26 березня по 2 вересня 2022 року.
«Ми, – каже староста, – дізнавалися, що росіяни були вже у всіх населених пунктах навкруги нас, а у село не заходили. Навіть думали, що і не зайдуть, що минеться. Не минулося, на жаль. Під час окупації було дуже важко і страшно».
Валентина Черненко розповідає про своє вимушене спілкування із загарбниками, коли до неї прийшов російський офіцер: «Він запитав: «Якій владі служите?». Я відповіла: «А хіба не зрозуміло?». Розпитував про порожні будинки, щоб заселити окупантів. Коли почув від мене, що усі будинки заселені, сказав: «Я ж не тільки з вами розмовляв». Кажу йому: «Ви нашу область вже пройшли, далі – Дніпропетровська область. А від кого ви нас звільняєте?» Він каже: «Та що там – маленькі села! Уся біда – у великих містах!». Питаю: «А що в містах?». Він: «Нацики». Я: «Це хто, по-вашому? Це ж ви прийшли до нас зі зброєю, ви стріляєте, вбиваєте, а наші люди захищають нашу землю. То ви їх називаєте нациками?» А він каже: «Давайте не будемо, це вже – політика».
Під час окупації двоє мешканців Нововознесенського померли і двоє зникли безвісти. Останні: вчитель місцевої школи і мешканець Костирки, який брав участь у бойових діях на Донбасі.
«Вчитель, – розповідає староста, – 28 березня поїхав на велосипеді у сусіднє село, де жила його дочка зі своєю родиною. Повіз їм продукти. І зник. Мабуть, проїжджав повз росіян (у лісі стояла їх військова техніка), і щось трапилося. Люди кажуть, що його хтось бачив на підвалі у росіян у Високопіллі. Кажуть, що у нього були простріляні ноги. Інших відомостей немає. Також зник мешканець Костирки, учасник АТО. Його викрадали двічі. Після першого викрадення відпустили. А потім… Зараз про долю цих двох наших мешканців нічого не відомо. Сподіваємося, що вони живі, перебувають у полоні і таки повернуться».
Під час окупації мешканці Нововознесенського дуже потерпали від нестачі їжі.
«Магазин, який працював тут, – розповідає староста, – закрився. Запаси у людей – не безкінечні. Найбільше було гречки. Ті, хто пережив всю окупацію, кажуть, що так наїлися гречки, що, мабуть, до кінця життя вже не їстимуть її».
Одній з мешканок села допомагали їжею родичі, які живуть у сусідній Миролюбівці. Жінка ділилася цією допомогою з іншими мешканцями. А одного разу, коли вирішила рознести продукти людям поважного віку, в її будинок прилетів снаряд. Тобто, дивом уціліла. Валентина Черненко припускає, що російські військові бачили, що до жінки приходять за продуктами чимало односельців, і розраховували, що приліт станеться саме під час роздачі і перебування в будинку великої кількості людей. Після цього жінка була змушена попросити родичів більше нічого не привозити.
Можливість виїхати з села з’явилася, як каже староста, у 20-х числах квітня 2022 року, коли окупанти почали випускати з Нововознесенського машини у напрямках на Нововоронцовку або на Костирку.
Була змушена виїхати і Валентина. Вона розповідає, що після повернення побачила страшну картину: «На день деокупації в селі жили 59 людей. За окупацію дехто з них втратив до 30 кіло ваги. Пережите дуже погано вплинуло і на психологічний стан людей, і на їх фізичне здоров’я. Пам’ятаю, у одного молодого чоловіка стався серцевий напад, його стан був дуже важким, і ми боялися, що швидка не встигне довезти його до лікарні. На щастя, людину врятували».
Лілія Іванівна і хризантеми
Гуляючи селом разом з Валентиною Черненко, підходимо до одного з відновлених будинків. Сам будинок – з ознаками свіжого ремонту. У подвір’ї порається по господарству жінка. Присадибна ділянка засаджена квітами.
Про нещодавні важки часи Лілія Іванівна – мешканка цього будинку – говорити не хоче. Тільки каже про небажання роз’ятрити душевні рани, які почали потроху загоюватися.
Вона сидить на табуретці за вибиває якесь насіння з незвичних колосків. Каже – це насіння квітів, яке вона навесні буде сіяти у квітнику.
Осінній квітник виглядає ефектно. Особливо на фоні руїн сусдських хат.
«Я, – говорить жінка, – вже на пенсії, тому більшу частину часу перебуваю вдома. А квіти покращують настрій, який від того, що зараз коїться, не дуже хороший. Виходиш зранку, милуєшся квітами, і на душі легше стає. Настрій покращується. Хоча б ненадовго забуваєш, що зараз відбувається».
Лілія Іванівна каже, що купує квіти на ринку у Високопіллі: «Нещодавно там з’явилися у продажу квіти для посадки. Їжджу туди щосереди, і кожного разу купую якусь квітку. Навесні були петунії, ромашки, інші квіти по сезону. Зараз – переважно хризантеми. Намагаюся, що у мене росли різнокольорові квіти, щоб красиво було».
Краси селу не вистачає. На виїзді з села чиїсь ворота, прикрашені металевою квіткою, прошив уламок. Будинок за парканом розбитий і згорілий, відновлювати його явно не будуть, як і ремонтувати металеву квітку.
Коментувати цю новину post