Після фронту і травми запоріжець вирішив стати правоохоронцем
На сторінці Управління поліції охорони в Запорізькій області у фейсбуці розповіли про Антона Бутенка — мешканця Запоріжжя, чия історія вмістила в себе три різних життя: будівельника, солдата і майбутнього правоохоронця.
До 2024 року Антон займався будівництвом. Та з початком повномасштабної війни вирішив не стояти осторонь — і свідомо пішов до армії. Він вступив до 53-ї окремої механізованої бригади імені Володимира Мономаха та невдовзі опинився на одному з найнапруженіших напрямків — у районі Серебрянського лісу на Донеччині, де ворог знаходився за якихось 200 метрів.
Читайте також: Після Бучі не повернувся додому: як батько трьох дітей воює на Запорізькому напрямку (фото)
«Коли ти вперше чуєш вихід міномета — тіло ніби завмирає. А потім звикаєш. І це, мабуть, найстрашніше — що до війни можна звикнути», — ділиться Антон.
Проте навіть у таких умовах залишалося місце для теплих моментів. У покинутих селах поруч із лінією фронту жили самотні літні люди, і бійці, чим могли, їм допомагали. Антон розповідає, що одна бабуся регулярно готувала пиріжки та налисники для солдатів.
«Ми вечеряли разом. Одна бабуся постійно готувала пиріжки, налисники… Каже: “Синочки, їжте, бо хто ж вас там нагодує”. І ти сидиш у броні, зі зброєю поруч — і їси ті пиріжки, як удома. У такі моменти розумієш, заради чого ти тут».
Водночас реальність повертала до себе швидко. Антон згадує моменти, де абсурд і смерть були поруч одночасно: якось уночі бійці чули, як ворожі солдати по той бік лісу голосно співали й кричали. А вранці — хаотичні пересування, відповідь українського міномета і знову тиша.
Найважчі спогади — не про обстріли, а про побратимів. Один момент запам’ятався назавжди.
«Ми виїхали на евакуацію. Здавалося, звичайний виїзд… Побратим вийшов із машини — і в ту ж секунду вибух. Протипіхотна міна. Йому відірвало ноги. Це неможливо забути. Ти потім довго прокручуєш цей момент у голові й думаєш: а якби він зробив крок вліво чи вправо… Але війна не залишає шансів на «якби»».
У найскладніші моменти рятували дві речі: єдність із побратимами і посилки від дружини. Антон зазначає — відкрити коробку з домашніми смаколиками означало на хвилину повернутися у звичайне життя. «І фізично, і морально», — каже він.
У квітні 2025 року Антон завершив службу: травма хребта поставила крапку в армійській сторінці. Повернення виявилося непростим — тиша після фронту часом тисне дужче, ніж обстріли.
Тож він взявся шукати нове місце. І згадав про мрію, яку відклав іще до війни, — стати поліцейським. Так Антон вступив до Вінницького вищого професійного училища Департаменту поліції охорони. Навчання, за його словами, стало одночасно і викликом, і способом відновитися.
Особливе захоплення у нього викликає практична підготовка — зокрема робота з дронами. Навчає цьому старший лейтенант поліції Павло Терешко, якого Антон згадує з повагою: пояснює доступно, показує деталі, до яких самостійно важко дійти.
Серед тих, хто справді допоміг у адаптації, — куратор, підполковник поліції Віталій Несмачний.
«Хочу окремо подякувати нашому куратору — підполковнику поліції Віталію Несмачному. Він реально підтримує. Не формально — а по-людськи. Завжди можна підійти, запитати, порадитися. І це дуже важливо, особливо для тих, хто прийшов після війни».
Вже за місяць Антон повернеться в рідне Запоріжжя — але вже не як будівельник і не як солдат.
«Я дуже чекаю цього моменту. Хочу вже працювати, застосовувати всі знання, які отримав. Після того, що я пройшов, є чітке розуміння: найважливіше — це люди і їхня безпека. І я хочу бути тим, хто цю безпеку забезпечує».
Зазначається, що його історію опублікувало Управління поліції охорони в Запорізькій області — як приклад шляху, який сьогодні проходять тисячі українців, і кожен — по-своєму.
Раніше ми писали, що на Запоріжжі воює з окупантами 18-річна харків’янка
