Чорнодимлена, чорнолощена, чорна, сива, задимлена або ж закурена кераміка привертає увагу своїм неймовірним зовнішнім виглядом — стійким чорним кольором з металевим блиском. Виготовлення такої кераміки, а особливо випалювання — процес цікавий і водночас напружений для гончаря. Адже сам випал проходить за спеціальною технологією, яка вимагає особливої пильності й не пробачає розсіяності.
Сьогодні лощена димлена кераміка набирає обертів серед популярності. Як нині модно говорити — це одночасно визнаний must have та старожитнє традиційне кухонне начиння. Все більше такий посуд використовують для домашнього вжитку та в закладах ресторанного господарства. Десь уже років з десять світом «править» масовий тренд — фото готових страв. Люди збагнули, що будь-яка страва має бути не лише смачною і корисною, а й красиво поданою. Чорнодимлений посуд на столі виглядає вишукано й елегантно, а їжа в ньому контрастно й апетитно. Тому фото такого посуду зі стравами виходять розкішними й ексклюзивними.
Окрім стильної сервіровки столу схожа на графіт кераміка може слугувати практичним доповненням будь-якого інтер’єру. До речі, зараз у дизайні внутрішнього простору будинку все більш популярнішою стає еклектика — напрям, який поєднує елементи різних стилів у одному просторі. Тобто, змішуються кольори й візерунки, матеріали та текстури, культури і епохи. Тому дизайнери сміливо поєднують сучасні білосніжні порцелянові вироби з чорними димленими. Такі цікаві тандеми виглядають надзвичайно вишукано й додають особливого шарму оселі.
Саме зараз «проситься» висновок: усе нове — це добре забуте старе. Особливо, якщо це «старе» переосмислене й адаптоване під сучасні потреби…
Павло Константинов — єдиний майстер в Опішному, що займається виготовленням чорнодимленої кераміки.
Чому чорнолощена кераміка та з чого все почалося далі в інтерв’ю з гончарем:
Автор: Знаю, що Ви не місцевий. Як потрапили до Опішного й чому тут залишилися?
Павло Константинов: Родом я із міста Горлівка, що на Донеччині. Сюди, в Опішне, мене запросили друзі в гості. Чесно кажучи, я про це селище нічого раніше не чув. Пам’ятаю, як похвалився своїй учительці французької мови, що їду в Опішне. А вона так зраділа й сказала, що це ж славнозвісна Столиця українського гончарства.
Разом із друзями ми пішли на місцевий базар кераміки. Я побачив ці вироби й закохався. Вони мене дійсно вразили. Одразу ж виникло нестримне бажання спробувати щось зробити власними руками. Сам я в житті жодного разу не гончарював і не мав поняття як все це робиться. Але моя жага до творчості не втихала. Я звернувся до місцевого молодого майстра Юрка Мирка, щоб подивитися як відбувається сам процес і «помацати» глину. І Ви знаєте, мене «затягло». Разом із дружиною ми винайняли в Опішному будинок, стали тут жити і я ходив до Юрка на практику. Це був 2010 рік. У нас із майстром вийшов гарний тандем, я йому допомагав та заодно практикував і набирався досвіду. Потім вдома я обладнав у кімнаті для себе робочий куточок з гончарним кругом, а на подвір’ї змайстрував горно для випалювання. Активно працював удома й потихеньку почав продавати свої вироби.
Автор: Чому чорнодимлена кераміка?
Павло Константинов: Уперше димлену кераміку побачив у нас на базарі. Сподобалися форми й вразив чорний колір. Я зацікавився. Одразу знайшов і переглянув в інтернеті ролик про Гавареччину. Там виготовляють саме таку кераміку. Добре пам’ятаю цей ролик, де майстри робили чорнодимлену кераміку й у майстерні все закаптили. Тому їх попросили піти в інше місце. І вони почали випалювати прямо у лісі! От і я подумав, що маючи своє подвір’я, я теж можу робити таку кераміку прямо у себе вдома. Для початку змайстрував маленьке горно. Побачив, що випали виходили більш-менш вдалими й потім збудував уже більше.
Автор: У чому ж специфіка випалу в такому горні?
Павло Константинов: У середньому на випал іде 12 годин і 3-4 дні горно вихолоняє. Раніше відкривати його не можна.Процес такого випалу залежить від багатьох факторів. Проте найважливіша умова такого горна це те, що воно має бути герметичним. У кінці випалу, коли температура досягається 900-950 градусів, закладається повна топка дров. Усі отвори мають бути герметично зачиненими, щоб там, у середині, задимілося. Якщо не задимиться, то не буде чорного кольору. Ще випал дуже залежить і від дров. Якщо вони сухі — все буде добре, якщо сирі — можуть бути плями. І порода дров також має значення. Але й це ще не все. Потрібно уважно слідкувати за температурою, щоб вона не була надто високою. Адже може вигоріти чорний колір і не буде блиску — ефекту лощення.
Автор: Для не спеціалістів. Що ж таке у кераміці лощення?
Павло Константинов: Лощення — це полірування виробу камінчиком. Тобто, зробив виріб, трішки підсушив і напівсухий беру його й починаю полірувати (загладжувати) гладеньким камінчиком до блиску. Якщо ще й умієш малювати, то можна камінчиком виводити різні узори. Тоді вироби виходять ще цікавішими. Особисто я малювати не вмію, то тільки полірую увесь виріб. Потім виріб досихає повністю і можна відправляти в горно на випал.
Автор: З Вашої розповіді ніби все надзвичайно просто — зробив виріб, підсушив, вилощив, випалив його і вуаля — все готове. Що ж насправді «проживає» майстер під час всього процесу?
Павло Константинов: Чорнодимлену кераміку не потрібно розмальовувати, глазурувати, двічі випалювати на відміну від традиційної. Але її виготовлення теж процес не з простих. От наприклад процес загладжування займає багато часу. Це трудомістка справа, адже потрібно підлізти камінчиком під вуха, ніс тощо. Та й не вся глина лощиться. От візьмемо червону глину, слов’янську. Вона гарно піддається лощенню, але ця глина легкоплавка. А сіра, опішенська, погано загладжується, але її важко перепалити. Тому я їх змішую, щоб був баланс.
Тай сам випал — процес копіткий.
Автор: Згончарувати, вилощити виріб — це одне. Але Ви не вперше говорите, що сам випал специфічний і повний сюрпризів. Чому ж, якщо все тримати під контролем?
Павло Константинов: О так! Кожного разу не знаєш чого очікувати. Я тримаюся стійко, не нервую. Палю, та й усе. Головне бути уважним і ще раз уважним. Під час випалу «полоскотати нерви» може й природа. Наприклад піднявся вітер, дмухнув і додав вогню. Тоді в поміч кочерга. Швидко ворушу в топці, щоб скачку температури не було. Бо ж вироби можуть потріскатися.
Автор: Чи завжди випали вдалі?
Павло Константинов: На 100% вдалим не буває жоден випал. Десь, хоч якась тріщинка, чи плями обов’язково є. Як правило такі вироби йдуть для вжитку в моїй родині, або ж дістаються моїм друзям. Вони завжди чекають випалу, щоб і їм щось перепало новенького.
Автор: Ваша родина користується чорнодимленою керамікою?
Павло Константинов: Так, ми полюбляємо цю кераміку й широко її використовуємо. Миски, чашки, солянки, цукорниці тощо. Чай заварюємо лише в керамічному чайнику. Так він нам смачніший.
Автор: Де черпаєте ідеї?
Павло Константинов: Форми люблю дизайнувати сам. Але можу подивитися в інтернеті чи журналах. Копії не роблю, завжди щось удосконалюю, змінюю. Коли роблю будь-який виріб обов’язково продумую заздалегідь, щоб він був зручним у користуванні. Тобто легко можна було помити, тримати тощо.
Автор: Нині з родиною Ви мешкаєте в Столиці українського гончарства, яка славиться багатими покладами глини. Яку глину використовуєте Ви? І чи ходили за глиною до кар’єру?
Павло Константинов: О так! Така пригода, як видобування глини самостійно, у мене була. Але не склалося. Глин тут багато, потрібно знати яку саме копати, як з нею поводитися, чого чекати. Я не знаючи накопав і почав з неї робити, а мої вироби потріскалися. Тому більше не експериментую. Та й мороки зі свіжовикопаною глиною багато: накопай, висуши, просій, перемни… Завдання з видобування глини я собі спростив — просто її купляю. Сіру беру на колишньому заводі «Художній керамік», тут, у Опішному. А червону — у Слов’янську.
Автор: Чи щасливий Ви від того, що чотирнадцять років тому кардинально змінили своє життя?
Павло Константинов: Так! Зараз я роблю те, що мені подобається. Те, від чого я кайфую.
Робити те, що тобі подобається — це свобода. Любити те, що ти робиш — це щастя.
Павло Константинов — мистець, що віднайшов себе у сфері гончарства й нині впевнено реалізовує свій креативний творчий потенціал. Окрім роботи вдома гончар працює у творчій майстерні Національного музею гончарства. Створює неймовірно гарні вироби для музейної колекції та проводить майстер-класи для відвідувачів.
Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Фото: Юрко Пошивайло
Discussion about this post