«Нормальна реакція людської душі на надмірне потрясіння», — психіатр Михайло Пустовойт про симптоми та лікування ПТСР - Компроматор

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — це психічний розлад, який виникає внаслідок переживання однієї чи кількох подій, які ушкоджують психіку.

Про ПТСР, його наслідки та лікування журналістці Фіртки розповів завідувач кафедри психіатрії, наркології та медичної психології Івано-Франківського національного медичного університету, доктор медичних наук Михайло Пустовойт.

Що таке ПТСР, як він виникає і хто його діагностує?

Я б сказав, що посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) є нормальною реакцією людської психіки на надмірні потрясіння. Цю реакцію я можу порівняти з тим, як наше тіло реагує на сильний удар. Які процеси відбуваються при цьому? Тканина розривається й ушкоджується, що призводить до виникнення запалення, а згодом — до процесу загоєння.

Цей процес загоєння, як правило, відбувається через механізм вторинного загоювання, що включає утворення грануляційної тканини, яка згодом організується в рубець. Подібно до цього, в психіці після емоційного потрясіння або травми відбувається пошкодження, яке супроводжується емоційним і когнітивним запаленням. І, зрештою, починається процес особистісного відновлення.

Як і в разі тілесних травм, у нашій психіці можуть залишатися рубці — емоційні чи психологічні сліди, які нагадують про пережите, але водночас свідчать про здатність до відновлення та адаптації. Цей процес може бути складним, але він свідчить про нашу силу та здатність долати труднощі.

Людина починає переживати всі симптоми «запалення» душі, і насамперед це виявляється в інтрузивних переживаннях. Травматичні спогади постійно повертаються до людини, немов травматична подія досі не завершилася, і вона продовжує жити в тій ситуації. Хоча сама подія вже минула, внутрішній світ людини відчуває, що залишити її у минулому неможливо. Цей тяжкий тягар не відпускає, утримуючи в полоні спогадів.

Інколи ці переживання виникають з певною періодичністю, мов нагадування про колишні рани, а інколи — раптовими рецидивами, немов шрами на душі раптово оживають, змушуючи людину знову й знову проживати той самий травматичний досвід.

Таким чином, інтрузивні симптоми стають основним виявом душевної «запальної» реакції, що нагадує вогонь, який не гасне, а тільки чекає моменту, щоб спалахнути знову, і в якийсь момент обертається на справжнє полум’я емоційного болю.

Довідково: Інтрузія — це ніби впровадження спогадів про ту чи іншу ситуацію, які розривають звичний мисленнєвий потік чи потік свідомості й людина не може звідти вийти. Це повторювані нав’язливі спогади, які виникають спонтанно, але при цьому людина перебуває в моменті «тут і зараз».

Які симптоми цього розладу?

Існує чотири основні кластери симптомів посттравматичного стресового розладу (ПТСР).

Перший кластер — це інтрузія, про яку ми вже говорили. Другий кластер — це гіперактивність. У цьому стані людина стає збудливою, її пильність зростає, і вона стає настороженою до всього, що може нагадувати про пережиті травми.

У такому стані людина може навіть агресивно реагувати на те, що, на перший погляд, не пов’язане з її травматичним досвідом. Вона починає помічати натяки на події, які пережила, навіть там, де їх, здавалося б, немає.

Наприклад, в одному художньому фільмі про конфлікт у Косово показується історія жінки, яка завагітніла внаслідок зґвалтування солдатом ворожої армії. Коли у неї народилася донька, вона не дозволяла їй обіймати себе, адже кожне обіймання нагадувало їй про те, що з нею трапилося.

Ще більше ускладнювало ситуацію те, що коли донька підросла і стала підлітком, вона почала нагадувати батька. Це викликало у матері відчуття, ніби її обіймає насильник, і вона безжально відштовхувала свою дитину від себе.

Донька, своєю чергою, не могла зрозуміти, чому її мама реагує так, і що ж насправді відбувається. Ця історія ілюструє, як гіперактивність у сприйнятті може призвести до руйнівних наслідків у стосунках, навіть між найближчими людьми.

Третій кластер симптомів посттравматичного стресового розладу — це уникання. У цьому стані людина свідомо намагається уникати місць або предметів, які пов’язані з травматичними подіями.

Існує відоме прислів’я: «Злочинець завжди повертається на місце злочину», тоді як травмований ніколи не повертається в місце травми.

Людина прагне виключити з власної «бухгалтерії життя» все, що нагадує про її травму, як уникають старого адресата, що зберіг у пам’яті надто болісні спогади.

Наприклад, якщо хтось отримав травму, носивши певний одяг, ця людина намагатиметься викинути його або ніколи більше не вдягати, адже кожна згадка про цей одяг немов знову відкриває рану, нагадуючи про пережиті події.

У випадку військового досвіду, люди часто бояться повернутися на лінію фронту, оскільки це пов’язано з відчуттям загрози, що вони знову можуть загинути. Вони уникають і блокують всі можливі спогади, використовуючи всі доступні їм ресурси для захисту своєї душі від повторних травм.

На жаль, сучасне суспільство часто моралізує щодо людей, які намагаються самостійно діагностувати свій психічний стан як ПТСР.

У цьому контексті я хотів би розповісти про один випадок. У мене був пацієнт, який приїхав з Німеччини, щоб служити артилеристом у Збройних Силах України.

Під час ворожого обстрілу міна впала поряд з ним та його побратимами. Вони врятувалися лише тому, що в момент небезпеки лягли в бліндаж покурити. У той момент, коли їхня гармата вибухнула внаслідок прямого попадання, земля та інші предмети закидали їх. Один із навідників зник у цій ситуації, немов став частиною цього жаху.

Для цього хлопця будь-яка згадка про той момент стала справжнім страхом, який підіймався з глибин його пам’яті, як демон, що ніколи не втрачає своїх сил.

Тому люди в стані ПТСР часто розглядають уникання як менше зло, щоб уберегтися від потенційної загрози повторного переживання травми, яку вони асоціюють з можливістю загибелі.

Це нагадує ситуацію, коли зуб болить, а хтось намагається «тикнути» пальцем у цю чутливу ділянку — людина переживає це як крайнє знущання.

Або уявіть собі відкриту рану, і хтось намагається «штрикнути» її; постраждалий, звісно, намагатиметься заблокувати таке втручання, адже воно завдає болю і викликає неприємні спогади, які ніхто не хоче пускати у своє життя.

Тому це не місце для моралізування — це місце для емпатії. Важливо зрозуміти, що уникання є механізмом захисту, що дозволяє людині боротися з болем і страхом, і в цьому контексті ми маємо підтримувати один одного, намагаючись зрозуміти, а не засуджувати.

Четвертий кластер симптоматики ПТСР — це негативні думки та переживання. Людина, що зазнала травми, переживає глибоке відчуття втрати будь-якого зв’язку з чимось хорошим у цьому світі та всередині себе.

Це досвід безпорадності, коли вона відчуває покинутість і зрадженість з боку всього, у що раніше вірила. Водночас ця людина почувається зрадником своїх загиблих побратимів і втрачених ідеалів.

У цьому контексті втрачені не лише побратими, а й позитивні уявлення, образи і спогади, які формують наше сприйняття світу та самих себе.

Коли внутрішнього зв’язку з чимось хорошим не вдається віднайти, травма переживається як «потрапляння у пекло» — в суцільно поганий світ, від якого можна очікувати лише підступів і зради.

Перебування в такому світі є надзвичайно болісним, адже відчуття безвиході та безнадії сповнює життя глибоким страхом і самотністю. Щоб захиститися від цього жаху, людина часто ізолюється від «поганого світу людей», прагнучи втекти від зовнішніх загроз.

У багатьох випадках це може призвести до спроби припинити страждання шляхом суїциду, що є останнім кроком до звільнення від болю, який здається нездоланним.

Один солдат розповідав мені про те, як став свідком «картин апокаліпсиса», які, на його думку, були описані у Біблії. Він згадав, як ніколи не забуде, як у годуючих матерів у місті, під час постійних обстрілів, пропало молоко.

Вони виходили з підвалів з волаючими від голоду немовлятами і благали солдатів дістати їм коров’яче молоко, поки їхні діти не померли.

«Саме так сказано в Біблії: “Війна і смерть забере материнське молоко, щоб життя більше не продовжилось…”»

Ця пітьма жорстокості та байдужості супротивника, як він стверджував, немов інфільтрувала його зсередини. Щоб захиститися, він «інкапсулювався» від цього жаху.

Тепер, переважну більшість часу, він взагалі нічого не відчуває, хіба що біль від цієї «емоційної пустки». Але час від часу перед його очима постають обличчя його вихованців — новобранців, які загинули під час виконання бойових завдань.

І тоді він відчуває, що це його провина, що він недостатньо підготував їх, недостатньо навчив воювати.

Він відчував, немов як разом із цими молодими солдатами загинули їхні батьки і прабатьки, їх ненароджені діти і онуки.

Цілі родини пішли в небуття, і до цієї загибелі цілих родів відважних воїнів він «теж доклав свою руку».

У нього виникло бажання відмовитися від спілкування з усіма: зі своїми побратимами та рідними, щоб «пітьма від нього не розповсюдилася на них».

Ця відчуженість наче стала його способом боротьби з власним болем, проте вона лише підкреслювала глибину його страждань та ізоляції.

Окремим кластером симптомів посттравматичного стресового розладу (ПТСР) є психосоматичні реакції, адже людина завжди реагує тілом. Коли вона переживає стрес, у неї підвищується кров’яний тиск і пришвидшується серцебиття.

Стресові ситуації запускають фізіологічні реакції захисту: імунна система починає працювати активніше, реагуючи на загрозу.

Відбувається масивний викид адреналіну з наднирників, а згодом — вивільнення глюкокортикоїдів. Це може призводити до точкового враження слизової шлунково-кишкового тракту, що, своєю чергою, викликає різні проблеми зі здоров’ям.

Люди з ПТСР часто стикаються з раптовим загостренням своїх хронічних захворювань; можуть відкриватися виразки шлунка або починатися коліт. Взагалі, вони починають страждати від різних соматичних хвороб, адже емоційний стрес знаходить своє відображення у фізичному стані.

Не можна забувати й про порушення сну, які супроводжують посттравматичний стресовий розлад. Людина часто не може заснути, адже як тільки вона прибирає свідомий контроль над своїми переживаннями, у сні прориваються болісні спогади.

Сни можуть бути наповнені образами боїв, загиблих побратимів і безвихідними ситуаціями, які нагадують про екзистенційну небезпеку або глибоку втрату.

Уявіть собі солдатів, які йдуть у парі, відчуваючи момент братерства і підтримки. Раптово щось прилітає, і одного з них розриває на очах іншого. Це жахливе переживання перетворюється на важкий тягар для того, хто вижив, і тепер воно постійно переслідує його у снах.

Ці спогади, які повторюються, немов пастка, знову і знову повертають його до того моменту, коли він був безсилим щось змінити.

На початку війни мені запам’яталася ситуація, коли жінка-переселенка з окупованих територій прибула на Прикарпаття. Вночі їй привиділося, що вона знову вдома, і до неї вдираються незнайомі люди. В її уяві спрацював захисний механізм, і вона накинулася на господарку дому, почавши душити її, адже відчувала небезпеку. Господарка дивом встигла вирватися!

Цей жахливий момент ілюструє, як сильно травма може впливати на свідомість і тіло, навіть у безпечному середовищі.

Цей випадок є свідченням того, як глибоко травматичний досвід може закарбуватися в пам’яті людини, змушуючи її реагувати на загрози, яких насправді немає.

Цей циклічний характер переживань створює відчуття безвиході, яке тільки поглиблює їхній емоційний біль і ізоляцію.

Як діяти військовим з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), яким доводиться повертатися у місця, де вони пережили травмуючі події?

Це надзвичайно складне питання, адже проблема полягає в тому, що все українське суспільство зараз травмоване. Ми значною мірою адаптувалися до травми війни та стресу і можемо вже не відчувати тієї гостроти.

Я сам мав досвід закордонного відрядження. Одного разу я виїхав на наукову конференцію та стажування і впродовж тижня прожив без тривог і інформаційного контенту, пов’язаного з війною.

Час пройшов непомітно, але, коли я повернувся, відчув інформаційний травматичний потік, якого не було тиждень. Моя психіка трошки відвикла від цього, і я усвідомив, що знову потрапляю в дуже болісне інформаційне середовище. Це, звісно, минуло за два-три дні, і я знову звик до реальності.

Таким чином, я вважаю, що абсолютно всі зараз травмовані, і ідентифікувати ПТСР у військових стає надзвичайно складно, адже всі переживають цю травму на різних рівнях. Це одна сторона питання.

Друга сторона полягає в тому, що тільки певні військові експерти або військово-лікарська комісія (ВЛК) мають повноваження оцінювати та діагностувати ПТСР.

Проте ясності з цього питання немає, оскільки до початку війни ніхто не цікавився цією темою.

Відсутність досвіду та знань щодо діагностики ПТСР у військових лікарів призводить до нерозуміння справжніх потреб військових, які переживають травматичні події.

На додаток, коли я жив і працював в Одесі, у мене виникла ідея написати докторську дисертацію на тему психічної травми, зокрема посттравматичного стресового розладу (ПТСР).

Я планував зосередитися на пацієнтах, які пережили ДТП або інші катастрофічні ситуації та змогли вижити. В Одесі також були моряки, яких сомалійські пірати брали в полон, або ті, хто потрапляв у шторм.

Тоді існувала проблемна комісія, яка визначала актуальність теми, і у 2005 році мені сказали, що це питання для України абсолютно неактуальне.

Таким чином, лікарі не мали досвіду в діагностиці бойової травми та в розумінні, як працювати з цією проблемою.

Як тільки почалася війна, попит на знання про ПТСР різко зріс. Працівники нашої психіатричної лікарні почали просити прочитати лекцію або надати матеріали про ПТСР і його діагностику.

Проте варто зазначити, що діагностика цього розладу є проблематичною, адже вона часто спирається на суб’єктивні переживання пацієнтів, які можуть варіюватися залежно від індивідуальних обставин і контексту пережитого травматичного досвіду.

Окрім того, ці переживання не можна виміряти якимось приладом. Оцінка їх інтенсивності та патологічності також є суб’єктивним судженням фахівця, об’єктивність якого зростає зі збільшенням досвіду роботи з травмованими людьми.

Кожен лікар приносить у свою практику не лише знання, а й власні переживання, спостереження та емоційний інтелект, що є критично важливим для правильного розуміння і підтримки пацієнтів, які пережили жахливі травми. Окрім того, існує велика настороженість, що військові, можуть використовувати знання про ПТСР для симуляції.

Часто думки лікарів щодо діагностики посттравматичного стресового розладу (ПТСР) розходяться, що ускладнює постановку цього діагнозу.

Я зазвичай ставлю його під час консультацій, на які мене запрошують. У деяких випадках лікарі посилаються на мої висновки, щоб обґрунтувати перед військовою частиною необхідність звільнення пацієнта або тривалої реабілітації.

Важливо розуміти, що людина, яка перебуває в стресовій ситуації, має психіку, що залишається згуртованою та готовою відбити атаку. Доки існує небезпека, немає часу для переживання болісних емоцій. Це можна порівняти з дисоціативною анестезією — захисним механізмом.

Наприклад, спортсмени, особливо борці, можуть ламати ребра під час поєдинків, не відчуваючи цього болю до закінчення бою. Відчуття приходять лише після поєдинку, адже на фоні стресу діє анестезія.

Нещодавно я консультував бійця, який разом зі своєю групою перебував у підвальному приміщенні, коли туди прилетів снаряд. Всі його побратими загинули, і він провів добу наодинці з їхніми тілами, перш ніж його врятували.

Після цього у нього розвинувся шок від усвідомлення, що він вижив. Надалі у нього з’явилися класичні симптоми ПТСР, зокрема, він навіть втратив мову.

Хочу підкреслити, що поки триває війна, психіка залишається згуртованою. Але як тільки вона закінчиться, може розпочатися спалах посттравматичного стресового розладу.

Тоді психіка усвідомить, що можна розслабитися, і в цей момент відкриються всі емоційні поранення, які наразі залишаються прихованими. Це стане справжнім випробуванням, адже виникне можливість знову зітхнути, але разом з тим — впустити в себе весь накопичений біль та переживання.

Як допомогти людям після закінчення бойових дій з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР)?

Для цього ми вже відкрили Центр ментального здоров’я, і наразі з’являється потік людей на консультації та лікування. Оскільки ми відкрилися нещодавно, цей потік поки що не є інтенсивним, але ми активно займаємося психоосвітою та просвітницькою діяльністю серед населення.

У першу чергу ми розповідаємо про тривожні розлади, про реакцію горя та депресію, а згодом плануємо підняти тему ПТСР, аби люди знали, що з ними відбувається.

Проблема якраз і полягає в тому, що люди часто не усвідомлюють, що з ними відбувається.

Наприклад, військовий, повертаючись додому з фронту, може сприймати наближення дружини, яка хоче його обійняти, як загрозу.

Це неконтрольоване наближення може викликати в нього бажання відштовхнути її. Дружина, своєю чергою, може почати думати, що він її розлюбив через те, що не був вдома пів року чи рік. У її свідомості виникають питання:

«Він що, не сумував за мною? Можливо, знайшов когось іншого?»

Водночас у військового може бути відчуття, що дружина не розуміє, через що він пройшов, і він може бажати, щоб його не турбували і навіть не розмовляли. У такі моменти йому хочеться поспати або побути в тиші.

Деякі бійці не в змозі спати в ліжку поруч з дружиною і виходять на вулицю, виривають окоп і сплячи там.

Найголовніше, щоб їхні близькі усвідомлювали, що це спалах травматичного синдрому. Важливо, щоб люди були готовими до цього.

Тому перше, що ми робимо — проводимо психоосвіту, пояснюючи, які реакції можуть виникати внаслідок травми, і як з цим можна працювати, а також, як сприймати ці зміни.

Що може допомогти подолати травму?

Одним із важливих аспектів є наявність хобі, а особливо — творчої діяльності. Творчість дозволяє людині осмислювати свій досвід через опосередковані засоби, а це, своєю чергою, допомагає в процесі подолання травми, хоча й поступово. Творчий процес стає способом вираження емоцій і переживань, які інколи важко висловити словами.

Існують різні тренінги та практики, які допомагають людині з ПТСР адаптуватися до соціального середовища.

Наприклад, на початковому етапі не рекомендується вирішувати конфлікти через словесні дебати. Натомість можна запропонувати кожній стороні записати найболісніші моменти у стосунках та свої очікування, що може сприяти налагодженню комунікації та створенню безпечнішого простору для обговорення.

Проте часто виникають труднощі в цьому процесі. Наприклад, близькі люди можуть бути незадоволені тим, що постраждалий з ПТСР проводить дні в кімнаті, курить, п’є каву, читає новини з фронту та дзвонить побратимам.

Водночас військовий може відчувати, що ці люди не розуміють його досвіду і не бажають цього розуміти. У нього виникає розчарування і роздратування через невизначеність і дистанцію в спілкуванні.

Коли починаються з’ясовування стосунків, це може призвести до конфліктів, а в найгіршому випадку — до насильства.

Людина, яка пережила війну, може мати розмиту межу між дозволеною та недозволеною агресією. На війні таких меж не існує, а в цивільному житті — вони є, і дистанція між ними величезна.

Можна сказати, що людина з ПТСР приносить свій катастрофічний досвід додому. Якщо сім’я хоче прийняти його у своє коло, вона повинна бути готовою до конфронтації з цим досвідом.

Це означає, що близькі повинні переживати його стан разом із ним, а не ігнорувати його проблеми, немов ці проблеми їх не стосуються.

Якщо родина каже, що її не цікавить його досвід, або що «війна закінчилася», то, на жаль, вони відкидають ту частину його особистості, яка змінилася під впливом цих переживань.

Це можна порівняти з тілесною метафорою: чоловік повертається з фронту без ніг, а його дружина каже, що він їй більше не потрібен, бо тепер йому важко допомагати з домашньою роботою, наприклад, копати картоплю.

У такому випадку виникає питання: чи можуть вони знайти розв’язання цієї проблеми, чи можна використати військову пенсію для придбання допоміжних засобів, наприклад, трактора?

Це все вимагає розуміння та готовності до адаптації. Якщо жінка не готова змінювати свої очікування, то ситуація стає зовсім іншою, бо конфлікти та взаємні розчарування можуть призвести до розриву.

Таким чином, рідні та близькі повинні усвідомити, що не можуть залишатися осторонь у цьому процесі, якщо хочуть допомогти людині адаптуватися та морально повернутися з війни. Вони мають бути готовими прийняти зміни та підтримати військового в його адаптації до цивільного життя, що, безумовно, є складним і потребує великої взаємної підтримки.

Чи є гендерна відмінність у посттравматичному стресовому розладі (ПТСР)? Можливо, ПТСР у жінок відрізняється від цього розладу у чоловіків?

Я вважаю, що гендер не має суттєвого впливу на прояви ПТСР. Закономірності перебігу цього розладу є однаковими для чоловіків і жінок.

Так само, як рана на нозі загоюється у чоловіка та жінки приблизно однаково, так і психологічні травми мають схожі механізми опрацювання.

Безумовно, кожен індивідуум реагує на травму по-своєму — і чоловіки, і жінки можуть бути як надзвичайно чутливими, так і емоційно нечутливими. Тому я не вважаю, що є суттєва гендерна відмінність у розвитку ПТСР.

Які наслідки можуть виникнути від небажання лікувати ПТСР?

Однією з основних проблем є дисоціація. Людина може втратити соціальні зв’язки, роботу, сім’ю, припинити спілкування з усіма, окрім своїх побратимів чи людей, які пережили подібний досвід.

Внаслідок цього виникає втрата соціальної адаптації, що, по суті, є типовим наслідком будь-якої психічної хвороби.

Нелікований ПТСР призводить до того, що людина випадає з соціального контексту життя. Вона постійно перебуває в глибині своїх переживань, хоча зовнішній світ продовжує рухатись далі.

Цей феномен можна порівняти з ситуацією, коли сучасні українці, приїжджають на Брайтон-Біч, потрапляють у своєрідне «минуле». Емігранти, які приїхали сюди в 80-х та 90-х роках з території колишнього СРСР, принесли з собою уявлення про Батьківщину і перенесли їх у нове середовище. Вони намагались відтворити побут свого колишнього життя, продовжуючи переживати травму емігранта, як частину свого досвіду.

Подібним чином людина з ПТСР залишається в травматичному минулому, навіть коли зовнішні обставини змінюються. Хоча війна закінчена або людина більше не служить в армії, її психіка продовжує бути «на фронті», не здатна залишити пережите позаду. Це внутрішнє «затримування» в часі є глибоким проявом травми, що не дає можливості людині повністю адаптуватися до нових обставин і звільнитися від минулого досвіду.

Це часто призводить до серйозних наслідків. Люди з ПТСР часто страждають від болісних переживань, які можуть стати настільки нестерпними, що вони шукають спосіб покінчити з ними, і в результаті можуть завершити своє життя самогубством.

Це одна з найбільших проблем, з якими стикнуться лікарі, через те, що люди з ПТСР не отримують лікування.

Іншим наслідком ПТСР є спроби “самолікування”, коли людина звертається до алкоголю або інших психоактивних речовин.

Однак ці методи лише погіршують стан, оскільки вони не лікують, а навпаки, сприяють посиленню симптомів.

Вживання таких засобів призводить до збільшення соціальної ізоляції та поглиблення дезадаптації, створюючи замкнуте коло, в якому людина не може знайти виходу.

Найгіршим є те, що, коли людина не звертається за допомогою і починає руйнувати себе.

Поступове саморуйнування без належної підтримки може мати фатальні наслідки.

Тому надзвичайно важливо, щоб пацієнти з ПТСР отримували кваліфіковану медичну допомогу та підтримку, яка дозволить їм зупинити цей руйнівний процес і повернутися до нормального функціонування в соціумі.

Як близькі люди можуть стати підтримкою для людини, яка страждає на ПТСР?

Іноді близьке оточення може стати головною підтримкою для людини, яка пережила травму, навіть без фахової допомоги.

Такі випадки дійсно трапляються, і я не належу до тих фахівців, які вважають, що лише психіатр чи психотерапевт можуть допомогти.

Іноді життя складається таким чином, що людина проходить через період відновлення завдяки підтримці близьких, і раптово вона знову включається в повсякденне життя, відновлюючи свою здатність функціонувати в соціумі.

Проте близьким важливо розуміти, що людина, яка повернулася з війни або пережила іншу значну травму, носить з собою досвід, який суттєво відрізняється від того, що є нормою в цивільному житті. Вони стали носіями катастрофічного досвіду, який змінює їхнє сприйняття світу.

Найменше, що близькі можуть зробити — це бути обережними та дати час на відновлення взаєморозуміння. Це означає, що необхідно бути терплячими, не поспішати з вимогами чи очікуваннями, і давати людині простір для адаптації.

Важливо також зрозуміти, що підтримка може бути дуже різною і має бути гнучкою — іноді це просто побути поруч, іноді — готовність слухати або допомогти знайти фахову допомогу.

Наприклад, коли в людини зламана нога, ви ж не вимагатимете від неї, щоб вона бігала, і не ображатиметеся на те, що вона не хоче щоранку займатися фізичними вправами. Ви не будете створювати з цього проблему, а просто зрозумієте, що в людини зламана нога.

Так само і з душевними травмами. Людина не може відразу «включитися» і почати розв’язувати побутові проблеми, як-то турбота про дітей-підлітків чи хворих батьків. Вона перевантажена травматичним досвідом, який пережила.

Ці душевні рани потребують часу для загоєння. Найкраще, що можна зробити — це бути терпеливими та не поспішати. Можна доброзичливо залучати людину до простих, механічних справ, що не вимагають великої емоційної напруги.

Також важливо не реагувати на її поведінку як на особисту образу, адже травмована людина часто діє так, ніби травматична подія триває досі, і тому вона захищається, наче загроза ще існує. Тому її реакції не можна сприймати персонально — це захисний механізм, спрямований на збереження емоційної рівноваги в умовах постійної внутрішньої напруги.