Безперечно, довгі роки священники були й залишаються важливою складовою суспільства, маючи авторитет та суттєвий вплив на суспільну думку.
Враховуючи, що Україна переважно християнська держава, де християнство представлене здебільшого традиційними конфесіями: православ’я та католицизм, то мова йтиме саме про їхнє духовенство.
У всі часи у різних релігіях були люди, яких в радянських підручниках називали – «служителями культу».
Називалися вони по-різному, але їхнє основне завдання було відігравати роль посередника між богом та людьми, жертвоприношення для задобрення богів та інші ритуали.
Цілком зрозуміла теорія наукового атеїзму, яка нещадно боролася з християнством. Хоча у цьому відношенні православне та католицьке духовенство ніякого відношення до язичницьких жерців не має.
Свою спорідненість священство має зі священством старозавітного Ізраїля. Священство Старого Завіту з’явилось 1500 років до Р. Х. Коли єврейський народ виходив із єгипетського рабства тоді Мойсею на горі Синай були дані скрижалі із заповідями, а також інші закони, які окреслювали релігійне життя ізраїльського народу.
Була побудована скинія, храм – шатро та призначено служителів храму із коліна – Леві, які отримали назву левити (1Цр 8:4; 1Хр 23:2; Езд 1:5).
Священницькі обов’язки були покладені лише на чоловіків з Ааронового роду, а левіти — решта племені — їм допомагали (Чс 3:3, 6—10). Такий порядок був запроваджений з появою святого намету.
Враховуючи, що основна робота левитів полягала у жертвопринесеннях Богу, то вони були більше схожі з тодішніми жерцями з сусідніх народів, аніж сучасним духовенством.
Сучасне духовенство бере свій початок з приходом Ісуса Христа та апостольських часів, коли апостоли розходилися проповідувати християнство за велінням Христа:
«Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт.28:19)
Виявилось, що для такої місії дванадцять людей було замало, тоді Христос обирає ще 70 апостолів, даючи їм такі ж настанови як і дванадцятьом (Лк 10:1-2).
Оскільки апостоли не могли довго залишатися на одному місці в одній християнській громаді, то вони рукопокладали (висвячували) єпископів, пресвітерів та дияконів, які опікувалися ранньохристиянськими громадами. В їхні обов’язки входило: священнодіяти (звершення Євхаристії, таїнства хрещення та ін.), навчати (проповідувати) та керувати (організаційні, господарчі та фінансові питання).
Отож, з’явилося поняття – Апостольське приємство – це збереження благодаті Святого Духа, що невидимо передається при видимому рукоположенні православного духовенства. Благодать, отримана апостолами в День П’ятдесятниці та передана їх наступникам. Вона протягом двох тисячоліть безперервно передається з покоління в покоління, тим самим засвідчує постійну присутність Святого Духа у Святих Таїнствах Православної Христової Церкви.
Першим, хто сформував думку апостольського приємства, був Святий Климент Римський, який у посланні до Коринфян писав:
«Апостоли поставили служителів, щоб коли вони почиють (апостоли), інші випробувані мужі могли прийняти на себе їх служіння».
Отож і зараз сучасні священники продовжують справу служіння Богу, Церкві та людям проповідуючи, священнодіючи кожен по своїх можливостях та обдарованості.
У складний час гедонізму та секуляризованого світу священники іноді стають винуватцями багатьох скандальних історій, пов’язаних з грошима чи п’янством, що частково підриває довіру вірян.
Ми згадуємо прислів’я, що ложка дьогтю псує бочку меду. Так, “священник” не означає святий. Він також, як людина, може впадати в гріх. Існує думка, що Господь допускає священнику згрішити для того, щоб він краще зрозумів гріх і знав шляхи його подолання, вмів краще з ними боротися.
Через негідну поведінку одного тінь падає на багатьох достойних, які безперестанно трудяться на парафіях різного достатку, намагаючись бути помічником для людини у різних життєвих ситуаціях.
Не слід забувати, що ми живемо в країні, в якій протягом 70 років панувала атеїстична влада, яка переслідувала духовенство різними способами. Якщо у 20-30 роках розстрілювали їх сотнями або вивозили в Сибір, то в 60-70-х методи їхнього знищення стали витонченішими: на КДБ працювали відверто аморальні особи, які після семінарії отримували найкращі парафії у великих містах видавали себе за священників на парафіях з метою безчестити священство своєю поведінкою (п’янство, гуляння з жінками та т. п.).
Послідовна антирелігійна політика радянської влади призвела до часткового підриву авторитету духовенства, яке відчувається і зараз.
Розчарування у священнику не повинно спонукати до розчарування в Церкві. Це базова та принципова помилка вірян.
Священники – різні: одні можуть бути відкритими та харизматичними, а інші більш закритими молитвениками зануреними у роздуми, адже в Церкві ми приходимо до Бога і священник повинен допомогти стояти впевнено на цьому шляху.
Іноді можна почути закиди, мовляв, навіщо мені посередник між Богом? А навіщо дитині батько чи мати, хіба вона не може виховати себе сама? Відповідь очевидна. Священник – це провідник людини у духовному світі, завдання якого є, оминувши всі спокуси на шляху, привести людину до Бога.