Агенція новин Фіртка

У XXI столітті соціальні мережі стали не  лише простором спілкування, розваг і самореалізації, але й новим середовищем для релігійного досвіду.

Священники ведуть блоги, віряни діляться молитвами, релігійним досвідом чи переживаннями, біблійні цитати супроводжують естетичні фото.

А відео з духовними роздумами  та проповідями збирають тисячі переглядів.

Це породжує фундаментальне питання, чи є присутність віри у соцмережах формою сучасної євангелізації чи навпаки – профанацією сакрального?

Прихильники активної присутності Церкви у цифровому просторі вважають це місце великим полем для проповіді, де перебувають мільйони людей, особливо молодь.

Враховуючи , що Христос дав універсальне місійне доручення: «ідіть і навчайте усі народи» (Мт.28:19). Тим паче цей заклик не обмежується конкретною формою чи епохою.  І тому багато богословів  чи священиків вважають легітимним полем для євангелізації.

Ігнорувати його — означає добровільно відмовитись від місії благовістя.

Короткі відео, пости, сторис можуть стати першою точкою контакту людини з  християнським посланням, викликати запитання, зруйнувати стереотипи про щось застаріле або відірване від реальності, стерти бар’єр між священником  і людиною.

У цьому сенсі соцмережі справді можуть бути інструментом євангелізації: вони дозволяють говорити простою мовою, реагувати на актуальні події, бути поруч з людиною в її повсякденному житті.

Для багатьох саме онлайн-контент стає першим кроком до глибшого духовного пошуку. А також отримати відповіді на «незручні» питання.

Але існує  ризик поверхневості та комерціалізації, так як цифровий формат має власну логіку: алгоритми заохочують емоційність, спрощення, яскраву подачу і боротьбу за увагу.

Тут виникає небезпека редукції віри до контенту. Молитва може перетворитися на мотиваційну цитату, а духовний досвід на елемент особистого бренду.

Особливо є проблематичною тенденція, коли сакральне підлаштовується під вимоги популярності: лайки, підписники, перегляди стають неявним  критерієм «успіху» євангелізації.

У такому випадку віра  ризикує втратити свою трансцендентність та глибину перетворюючись на продукт споживання, а не шлях  внутрішнього преображення.

Німецький богослов Дітріх  Бонгеффер говорив про небезпеку «дешевої благодаті» — віри без учнівства, без внутрішньої трансформації.

У цифровому середовищі ця «дешева благодать» набуває форми привабливого, але порожнього контенту.

Соціальні мережі самі по собі не є ні добром, ні злом. Вони – інструмент, який оголює наміри та пріоритети.

Євангелізація можлива лише тоді,  коли вона не зводиться до самореклами, не підміняє живий духовний досвід, і  не намагається «продати» віру в упаковці популярності.

Тому ключове питання полягає не в тому, чи можна говорити про віру в соцмережах, а як і навіщо це робити.

Якщо ж головним стає впізнаваність, рейтинг і віртуальне схвалення,  тоді сакральне ризикує бути профанованим.

Доволі поширеним є явище, коли сучасні священники–блогери починають свою роботу в соцмережах з проповіді, а потім  поступово віддаляються від основної цілі своєї роботи, і займаються будь чим задля збільшення  переглядів  та лайків.

В цьому середовищі межа між свідченям і саморекламою дуже тонка. Коли кількість вподобайок стає важливішою за правду Євангелія, то виникає спокуса підлаштовувати зміст під очікування аудиторії, а не вимоги віри.

Соціальні мережі — це простір напруги між глибиною і поверхневістю, між свідченням і шоу. Вони можуть бути засобом євангелізації лише за умови внутрішньої дисципліни, богословської відповідальності та усвідомлення меж.

Інакше в гонитві за лайками та підписниками віра ризикує втратити свою тишу, а сакральне — таємницю.