Калушанин, колишній страйкболіст, Євген Просяновський став на захист України на початку повномасштабної війни, 25-го лютого 2022 року.
Про шлях на війні, поранення та лікування, воїн розповів журналістці Фіртки.
«Я пішов на війну 25 лютого 2022 року. У військовому квитку стоїть, що 26 лютого — дата прийняття присяги.
Можу сказати, що мій шлях почався ще задовго до відкритого конфлікту. Я вчився в класі з історичним нахилом і підсвідомо бачив, яка ж історія циклічна. Я грав страйкбол і, напевно, підсвідомо готувався, бо за станом здоров’я я не підходив для армії.
Утім, коли почалась велика війна хотів бути корисний, принаймні передати ті знання, які мав на той час. Ну й власне все так і сталось.
Коли відчувалась вся та напруга, я думав йти в ТРО, але війна все вирішила за мене. Я та мій брат пішли в Національну гвардію України, в 50 полк», — каже боєць.
«Іноді було бажання піти. Чесно, воно виникало неодноразово, особливо коли на всі груди “вдихнув совка”. Це про деякі рішення командирів — “квадратне котимо, а кругле несемо”.
І воно проявлялось майже у всьому. Неодноразово виникало враження, що війна для всіх закінчилась й почалась строкова служба для людей, які вже побачили життя.
Втім, безперечно, бойові командири круті», — додає захисник.
«Чесно, бути ветераном у 25 — це відстій. Я відчуваю себе, як старий дід. І поводжусь відповідно. Мені було забагато людей й забагато відповідальності за них. Я зараз став затвірником.
Мені болить, коли заходжу в Інтернет. Болить за те, що мої нагороди — це з розряду: “Служи «дурачок» і на тобі значок”. Я шокований від своєї сивої голови, своїх шрамів як фізичних, так і моральних.
Посттравматичний стресовий розлад — страшна річ. Болить, коли дивишся історії у соцмережах друзів, які далі живуть своє найкраще життя.
Не дивлюсь історії колишньої дружини, яка вже має іншого. І відбиваюсь від повідомлень, коли питають, що в тебе нового. А я не маю, що сказати.
Дивлюсь, як життя проходить повз. А ще бачу, як болить тим, кому я не байдужий».
На війні Євген Просяновський отримав важке поранення.
«Те, що найбільше залишило слід — це, безперечно, коли мене поранили, а декілька днів перед тим, коли у нас була нічна вилазка.
Нам протермінували евакуацію на п’ять годин й ми бігли до машини, а нас крили фосфором. Я біг останній, щоб бачити всіх своїх.
І коли я вже не мав сили бігти, то просто чув, як снаряди лягають ближче й ближче. Мої хлопці зачекали мене й дотягнули до машини, в якій нікого не було.
Ми ще чекали та шукали водія. І якось виїхали з того «лісу чудес». Це я не забуду ніколи», — ділиться воїн.
Після поранення військовослужбовець зіштовхнувся з чималою кількістю викликів.
«Перші труднощі були з транспортуванням в Німеччину. Наша бюрократична машина протримала мене в Україні зайвий місяць.
Складні операції, багато болю, який ще не відступив і до якого неможливо звикнути».
Згодом Євгеній Просяновський зіштовхнувся з німецькою бюрократією.
«Зараз труднощі з німецькою бюрократією. Можна сказати, що все своїми силами. Моє життя зараз — це спортзал, заняття і ще раз заняття. Оплачує все наразі Німеччина.
Але найбільші труднощі — це була смерть дідуся, загибель побратимів, боротьба з самим собою, і, напевно, розлучення».
За словами Євгена Просяновського, ветеранів сприймають добре ті, хто має до них відношення. Сьогодні у суспільстві, на думку військовослужбовця, не вистачає інклюзивності, реабілітаційних хабів, способів розв’язання проблем ветеранів для максимального відновлення.
«Державі варто звернути увагу на інвестування в армію та програми реабілітації, протезування і кіберпротезування».
До сучасних методів мобілізації військовослужбовець ставиться негативно.
«Теперішня мобілізація — це цирк на дроті, працівникам ТЦК варто вдаватись до інших методів. Бо те, як вони іноді працюють, це — неправильна політика.
Люди, які доєднались до війська на початку великої війни та, на жаль, загинули, добре, що вони не бачать цього всього. А решта, які не пішли одразу, побачили, що якщо з тобою щось станеться, то крім твоєї сім’ї, до тебе нікому не буде діла.
Тільки у випадках, коли командири — це ті люди, що на своїх місцях, тоді все складається так, як має бути», — зазначає захисник.
На думку ветерана війни, мобілізація повинна бути добровільною.
«Мобілізація зараз має бути мало того, що добровільна, так ще й за рекрутинговою формою, коли людина точно усвідомлює, в який рід військ йде. З повним соціальним пакетом та гарантіями.
А не корупційний рай, в якому зараз кожного місяця щось нове та ще цікавіше. Зараз сама країна себе топить і її політика. Особливо щодо бізнесу, людей, військових.
Для перемоги не вистачає критичного мислення та єдності, адекватності в політиці».
Ветеран каже, сьогодні сумує за спокоєм, який був до великої війни, а також за друзями, які загинули.
«До початку великої війни я працював продавцем-консультантом три роки, дружив з технікою, а рік до війни працював у страйкбольному магазині, де постійно спілкувався з військовими.
Дуже сумую за спокоєм, за банальними проблемами та за друзями, яких вже немає».
Найбільшою підтримкою для ветерана стала його мама Галина, яка весь час була поруч. А також друзі з попередньої роботи та психолог, який наразі працює з ним.
«Після перемоги, напевно, наплачусь, міцно вип’ю, а потім в мене буде паломництво по могилах друзів».
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
“Найбільше болить байдужість”: життя в тилу після фронту очима ветерана з Івано-Франківська Степана Савчука (ФОТО)
Повернувся з-за кордону та став на захист України: історія військовослужбовця Володимира Горбачова (ФОТО)
“Війна — це хіба не мотивація?”: військовий з Івано-Франківська Олег Стефанишин про шлях у війську, тил та мобілізацію
Discussion about this post