42-річний колишній верстатник одного з костопільських деревообробних підприємств Анатолій Степчук після піврічного перебування на війні втратив обидві ноги. Зараз пересувається на візку і готується до протезування. Не впасти у розпач і радіти життю йому допомогла дружина, з якою побралися лише за три тижні до тяжкого поранення, розповідають у пресслужбі Костопільської міської ради.
Анатолія мобілізували у травні 2024 року дорогою з роботи. Його зарахували до складу 155-ї окремої механізованої бригади імені Анни Київської. Спочатку проходив навчання в українських навчальних центрах, потім їздив вчитися на мінометника до Польщі та до Франції. Восени 2024-го, одразу після повернення з навчань у Франції, підрозділ Анатолія Степчука перекинули на Покровський напрямок, найгарячіший на той час.
«Я не хотів їхати, страшно було. Але поїхав. Спочатку нас трохи доучували, а після того півроку постійно був на «нулі». Від солдата дослужився до молодшого сержанта, був головним сержантом-командиром міномета. Не знаю, скільки контузій я отримав, їх ніхто не лікував, та наслідки відчуваю постійно», – розповідає Анатолій Степчук.
Відпусток за час служби Анатолій не мав, відпускали іноді на кілька днів, як кажуть, під чесне слово. В одну з таких поїздок додому, у травні цього року, наш захисник одружився. З майбутньою дружиною познайомилися раніше, кілька років перебували у стосунках. Це перший шлюб Анатолія. Дружина Марія має чотирьох дорослих доньок та п’ятеро онуків. Упродовж всього воєнного шляху саме вона постійно підтримувала Анатолія, батьків у нього вже немає, з братом стосунки не склалися.
Через три тижні після одруження, 9 червня, Анатолія наздогнав ворожий дрон.
«Ми бігли в укриття, обладнане в колишньому гаражі, і не встигли зачинити ворота, як по мені прилетіло. Побачив спалах – і знепритомнів. Отямився трохи, хотів піднятися, але не міг, ніг зовсім не відчував. Хлопці одразу потягнули мене в укриття, наклали турнікети. Ось тоді я відчув біль. Крові було дуже багато. Коли мене вантажили на евакуацію, бачив, що з ноги стирчали поламані кістки. Хлопці закривали мені очі і казали не дивитися на ноги. Турнікети послаблювали і знову затягували, боліло до нестями. Я зрозумів, що ніг у мене не буде. За дві години був уже в реанімації. Якби так швидко не надали допомогу, шансів на життя не залишилося б», – розповів воїн.
У лікарні в Дніпрі обидві ноги ампутували вище колін. Отямився у момент, коли після операції з рота діставали трубку. Анатолій бачив, що ніг уже не було, і це його не здивувало.
У лікарні опинився без нічого у прямому розумінні: голий, бо весь одяг з нього зрізали, без документів, бо на позиції їх не беруть, без телефону, бо його втратив при пораненні.
«П’ять днів мені розносило голову думками. Не міг нікому подзвонити, ні до своїх хлопців, ні додому, все на позиції залишилося. Номерів телефонів не пам’ятав, лише останні три цифри номера Марії. До мене підійшла волонтерка, розпитувала, як звати дружину і чи вона надсилала мені посилки. За прізвищем та тими трьома цифрами, які я пам’ятав, волонтерка через Нову Пошту розшукала номер дружини і повідомила їй, що я після поранення перебуваю у лікарні. Вона навіть залишила мені свій телефон на деякий час, поки у мене свій з’явиться», – розповів чоловік.
Та разом з радістю, що може нарешті спілкуватися з побратимами та сім’єю, до Анатолія прийшли важкі думки: наслухавшись різних історій, коли дружини відмовлялися від поранених чоловіків, переживав, що Марія може його покинути.
«Мені подробиць ніхто не розповідав. Я сказала, що приїду й запитала, що йому треба привезти, чи брати шкарпетки. А він каже: які шкарпетки? У мене ніг зовсім нема!», – розповіла дружина.
Цієї звістки Марія не злякалася. Попросила доньку купити квиток до Дніпра на автобус чи на поїзд, що буде швидше їхати, і вирушила до чоловіка. Опівдні наступної доби Марія вже була у лікарні.
«Відчиняю двері в палату – а він лежить, такий худий, змарнілий, неголений. Побачив мене – і став плакати… Розчулився, що я не покинула його і приїхала, уже знаючи про ампутацію», – каже жінка.
Вона оселилася в якомусь готелі, де навіть знижку зробили на проживання, дізнавшись про її ситуацію. Тиждень Марія доглядала за чоловіком у лікарні, у готелі лише ночувала.
Після консультацій з лікаркою вирішили відправляти Анатолія на подальше лікування у Рівне. Його повезли військовим потягом, Марія діставалася самостійно, було багато поранених, у потяг її не взяли.
Після кількох операцій у Дніпрі нашого воїна ще кілька разів оперували в опіковому відділенні з пластичною хірургією та відновно-реконструктивною ортопедією Рівненської обласної клінічної лікарні. Особливу подяку Анатолій Степчук висловлює лікарю Дмитру Волошину. Поміж тим ще місяць наш захисник лікувався у Костопільській лікарні.
Попереду у Анатолія Степчука чергова, десята операція в обласній лікарні для підготовки до протезування, за яке уже домовилися. Також має бути навчання та підготовка до пересування на протезах. Анатолій готується і дуже хоче чимшвидше стати на нові ноги.
Ні різниця у віці, ні деякий супротив родин Марії та Анатолія не завадили їм взяти шлюб і разом долати труднощі. Марія працює продавцем у невеличкій костопільській продуктовій крамниці. У робочі дні везе до магазинчика чоловіка на візку, щоб йому не було нудно вдома. Заклад ще не інклюзивний, тож поки чоловік не стане на нові ноги, дружині доводиться самій підіймати візок сходинками. Та Марія не нарікає і запевняє, що за жодних обставин не покине свого чоловіка.
Коментувати цю новину post