Медійне середовище Кіровоградщини ніколи не було аж надто жвавим. Втім до повномасштабного вторгнення на території області працювало понад півсотні видань. Більша частина належала місцевим політикам чи бізнесменам, що мали бажання до політики долучитись.
Як наслідок – пошук фінансів, визначення редакційної стратегії і вирішення поточних господарських проблем видання рідко коли було ділом редакторів. “Темники” від власників не додавали медіа можливостей для розвитку, однак питань “де взяти грошей” позбавляли.
Спочатку ковід, а потім і повномасштабне вторгнення суттєво скоротило кількість новинних сайтів. За останні кілька років перестали працювати або перейшли в “сплячий режим” з десяток колись впізнаваних видань. Новинний сайт “АкулаMedia” свої останні публікації випустив у березні 2024 року. Представник мережі міських сайтів компанії CitySites “0522.com” працює в режимі максимальної економії ресурсів – випускає одну-дві новини на день, час від часу на тиждень-другий взагалі випадаючи з інформаційного поля. А от “Олександрійські новини” не можуть похвалитись навіть таким темпом. Одна-дві новини на місяць – це, наразі, все, що може собі дозволити видання.
Поки залежні від спонсорської підтримки видання поступово зникають або вичікують більш сприятливих часів, незалежні медіа мають самостійно вирішувати чимало поточних проблем. Саме про це ми й поговорили з редакторами місцевих топових медіа.
Медіаменеджер – не редактор
Мабуть, почати варто з болі чи не кожного редактора незалежних регіональних видань, що ще не встигли обрости величезними бюджетами та численним штатом на десяток-два працівників. Мова – про розподіл обов’язків, а якщо точніше, розділення менеджерської роботи від редакторської.
Кожне видання проходить етапи становлення та розвитку, коли людина на чолі колективу займається всім одразу. Це і вичитка текстів, і фактчекінг, і оплата рахунків, і написання грантів. Сюди ж можна віднести і питання пошуку стабільного фінансування, яке в умовах обвалу рекламного ринку та нестабільності грантових надходжень, лягає на плечі все того ж всесильного редактора. Коротше, мультизадачність. Однак з часом приходить розуміння – якщо не розділити менеджерські та редакторські функції, людина довго не протягне. Або вигорить, або почне помилятись.
Редакторка видання “Гречка”, Анастасія Дзюбак розповідає – попри те, що їхнє медіа доволі активно впроваджує систему розподілу обов’язків, повноцінно займатись лише одним аспектом роботи ЗМІ не виходить. Особливо коли це стосується одвічного питання “де взяти грошей?”. Справа в тому, що Анастасія є співвласницею видання, тож, поточні питання редакції лягають саме на неї.
“Шукаємо фінансування фактично перманентно. Скажу чесно, це виснажує. Оскільки я і фандрейзер також. Можливо, це нескромно, але наразі найбільший ризик – аби я не вигоріла і не забігла в ліс, а продовжувала шукати гроші. Звичайно, мріємо і діємо, аби мати подальшу інституційну підтримку”, – розповідає редакторка.
Підтримує колегу й редакторка та засновниця видання “Без купюр” Наталя Кривошей. За словами медійниці, повноцінне поєднання редакторських та менеджерських функцій практично неможливе. Завжди щось не встигатимеш та відкладатимеш на умовно позаробочий час.
“Щоб все функціонувало, як потрібно, потрібно наймати окрему людину, а краще кілька: фандрайзера, бухгалтера тощо. Однак для цього необхідне стабільне та достатнє фінансування, яке в умовах новинної регіональної журналістики отримати не так просто. Тож, поки редактори у нас залишаються багатозадачними”, – резюмує редакторка.
Техніки і побільше
Досі чимало регіональних редакцій страждають через брак технічного оснащення. Журналісти працюють на власних ноутбуках, що не дуже добре з точки зору безпеки даних. Редакції не в повній мірі, а інколи й взагалі, не забезпечені альтернативними джерелами енергії – генераторами, зарядними станціями чи навіть банальними павербанками.
На цьому, серед іншого, наголошувала директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк 25 жовтня на конференції “ДезАут: як вибити маніпуляції за межі інформаційного поля”.
“У нас енергетичним обладнанням забезпечені, може, 60% редакцій. Ми нещодавно проводили опитування з цього приводу і були дуже, на жаль, неприємно здивовані”, – зауважила Романюк.
Редакторка видання “Точка доступу” Ольга Зима під час спілкування з регіональним представником ІМІ у Кіровоградській області озвучила й інший аспект проблеми – потребу в оновленні наявної техніки.
“Для нас стає пріоритетом посилення технічної бази та оновлення обладнання для роботи на сучасніше, бо наявна техніка вже не завжди може тягнути ті задачі, яких ми від неї вимагаємо”, – наголошує редакторка.
Підтверджує цю проблему й дослідження Інституту масової інформації протягом 2023 року. Тоді проблему дефіциту техніки визнали 39% респондентів.
Результати дослідження потреб регіональних редакцій. Джерело – сайт imi.org.ua
Скажімо більше. Інколи мова йде не тільки про сталу роботу редакцій, а й про розвиток і спроби попрацювати в нових для себе форматах. Приклад – запис подкастів. Мікрофон, програмне забезпечення, шумоізоляція, хороший фотоапарат або хоча б телефон з достойною якістю фото та відеозйомки. Все це потрібно, щоб лише спробувати запустити подкасти у редакції, потестити аудиторію, перевірити, наскільки зайде. А це все нова і не надто затребувана (окрім хіба камери) в повсякденній роботі журналіста техніка.
То що ж робити? Рішень даної проблеми є кілька. Перше напряму пов’язана з фандрайзингом. Шукаючи гранти чи спонсорську підтримку варто одразу вписувати вартість техніки до фінального бюджету вашого проєкту. Однак тут є свої важливі нюанси, на які варто зважати, розповідає директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк.
“Насамперед регіональні видання мають переконатися, що грантовий конкурс передбачає можливість оновлення техніки. Якщо ж купівля техніки прямо не зазначена в умовах, то все одно можна спробувати підняти це питання. Тоді варто аргументувати тим, що техніка, яка вам потрібна, є ключовою для виконання програмних цілей, наприклад, для якісного висвітлення подій, створення мультимедійного контенту, чи роботи в кризових умовах”, – наголошує експертка.
“Але видання мають детально пояснити, чому саме їм необхідне оновлення техніки. Наприклад, її було пошкоджено внаслідок обстрілів, чи під час виконання професійної діяльності сталась якась екстремальна ситуація, яка вивела з ладу техніку, чи це релоковане видання, яке лишило всю техніку на окупованій території.
Ще одним аргументом може бути те, що техніка морально застаріла, а видання хоче створювати сучасний мультимедійний контент, і нема на чому його робити. Краще одразу дати лінку і детальний опис техніки, яку ви хочете купити, і показати, що витрати є раціональними.
Якщо видання хоче три айфони останньої моделі, зрозуміло, що таке ніхто не підтримає. Але якщо впишуть в запит середню цінову категорію, продемонструють, що стежать за співвідношенням ціни і якості, і при цьому не перевантажують бюджет проєкту, то, думаю, таку заявку цілком можуть підтримати”, – говорить Оксана Романюк.
Друге – кооперація з колегами. Звісно, на Кіровоградщині це не надто поширена практика. Однак її варто було б практикувати. Те, що потрібно для запису подкасту, цілком може знайтись у колег-конкурентів з інших видань. Для тестового запису можна домовитись про тимчасову оренду техніки. Оплата – на вибір. Тут можуть бути і традиційно товарно-грошові відносини, і більш нестандартні – згадка з подякою в самому подкасті, кава з печивом для редакції, або ще щось, що може вигадати ваш креативний розум.
Професійне вигорання
Та чи не найбільший біль редакторів – люди. Частина журналістів мобілізувалась, частина виїхала чи просто пішла з професії. Наразі служать журналіст кропивницької газети "Україна-Центр" Геннадій Рибченков, позаштатний кореспондент газети "Народне слово" Максим Гуцалюк, реактор інформаційної агенції CBN Андрій Лисенко, журналіст “Українського Радіо” Кирило Поліщук, заступник головного редактора видання "Нова газета" Ігор Крушеніцький та багато інших. Перебрались за кордон відеоператорка Катерина Савінова, журналістка та продюсерка Олена Горобець. І це далеко не повний список.
Ті, хто лишився, працюють в постійному стресі, опрацьовуючи кілометри інформації, в якій далеко не завжди можна знайти позитив. Як наслідок – вигорання та апатія.
І хоча на місцях намагаються виправити ситуацію, та саме цю проблему вирішити стає все складніше, визнає редакторка “Точки доступу” Ольга Зима.
“Не можу не згадати про підтримку журналістів та створення умов для розвитку команди. Зараз усім важко, й потрібно боротися з вигоранням. Зараз ми намагаємося адаптувати графік під потреби людей, складаємо графік відпусток та заохочуємо відвідувати навчання для медійників. Проте, бачу, що цього стає недостатньо”, – каже вона.
З аналогічними проблемами стикається видання “Перша електронна газета”. Редакторка Світлана Листюк, яка очолює медіа фактично з моменту його створення, каже: наразі медійники відчувають величений тиск як внутрішньої, так і зовнішньої цензури. А це, у свою чергу, негативно впливає на мотивацію, причому і початківців, і досвідченіших колег.
“Є обмеження, які ми не можемо обійти. Теми, на які не можемо писати. І це поступово з’їдає наш ентузіазм, бажання робити щось більше, ніж поточні новини. Не знаю, як ми працюватимемо після війни, однак зараз ми відчуваємо емоційне вигорання. А найгірше, що я як редактор маю мотивувати свій колектив, при цьому відчуваючи величезну втому від тієї ситуації, в якій нам доводиться працювати”, – констатує Світлана Листюк.
Психологічну підтримку журналістам Україні наразі надає кілька проєктів. Для прикладу, Mental Support for Media, який сформулював свою місію так: “Ми допомагаємо зміцнювати життєстійкість українських медіа та надаємо психологічну підтримку журналістам, які працюють з чутливими темами”. Професійні журналісти-фрілансери, які працюють у сфері новин та поточних подій і єдиним джерелом доходу яких є журналістика, можуть розраховувати на допомогу терапевтичного фонд Rory Peck Trust. Цей проєкт покриває витрати на лікування фрілансерів, які потребують професійної психологічної підтримки.
Брак кадрів
Поруч з професійним вигоранням чинних медійників не меншою проблемою є кадровий голод. Як вже згадувалося, частина медійників з тих чи інших причин покинули рідні видання. Замінити їх, а, інколи, й розширити штат медіа, є непростою задачею.
За даними сайту пошуку роботи Work.ua, середня зарплатня журналіста по Україні складає 17,5 тисяч гривень. Це підтверджують й дані опитування ІМІ у жовтні поточного року. При тому середня зарплата між усіх галузей, як стверджує все той же Work.ua, наразі перебуває на рівні 21,8 тисяч.
Тож, не дивно, що молодь все частіше обирають якщо й медійні, то, скоріше, суміжні професії. Наприклад, smm-менеджера, якому платять плюс-мінус 22,5 тисяч гривень.
Спробувати залучити до роботи в медіа студентську молодь покликана “Медіашкола 2.0” від журналістського хабу Інституту масової інформації “Медіабаза Кропивницький”. Програма триватиме два місяці, а на фіналі передбачає короткострокове оплачуване стажування у регіональних медіа для двох випускників школи. Наразі навчання проходять 20 учасників.
“Наша задача – показати молоді живу журналістику. З усіма її труднощами та перешкодами, однак захоплюючу та багатогранну. Саме тому усі наші тренери це журналісти-практики, які мають що розказати”, – ділиться баченням місії “Медіашколи” співавторка ідеї Світлана Литвиненко.
Наскільки виправдає себе цей формат – покаже час. Однак за результатами попереднього проєкту навесні цього року, двоє учасників таки почали свою співпрацю з регіональними сайтами “Точка доступу” та “Перша електронна газета”.
Павло Лісниченко, регіональний представник Інституту масової інформації в Кіровоградській області
Написання цього блогу стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проект USAID «Медійна програма в Україні», який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю ГО ”Інститут масової інформації” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews
Думки, викладені у блозі, відображають винятково думку автора, редакція Точки доступу може її не поділяти.
