Шлях до мого внутрішнього вівтаря

Мені пощастило доторкнутися до багатства європейської цивілізації! Тюбінген — моя прекрасна Касталія! І коли мені в житті складно, я завжди згадую шлях до мого внутрішнього вівтаря — сесії з моїм аналітиком.

Я відкладаю роботу над перекладом книги. Виходжу зі свого кабінету, де колись, уже на пенсії, практикував Вольфганг Льох, засновник психоаналітичного об’єднання Штутгарт-Тюбінген… Спускаюся на Неккарштрассе, 7, проходжу повз книжковий магазин Кастл, де збиралися тюбінгенські філософи й інтелектуали, і де Ернст Блох шукав світлі сторони соціалізму.

Потім повертаю ліворуч і натрапляю на інший книжковий магазин, де працював і писав Герман Гессе.

Книжковий магазин, в якому працював Герман Гессе

І раптом мені стає зрозумілим прообраз Касталії та уся краса гри в бісер! Далі я вітаюся з нинішнім власником магазину Гессе — автором німецького перекладу «Одеських оповідань» Ісаака Бабеля, проходжу повз Штифтськірхе, де був відкритий перший лекційний зал університету, якому вже майже 600 років… Розглядаючи її, намагаюся знайти в готичних обрисах схожості та відмінності з одеською кірхою.

Далі прямую до міської ратуші на Ринковій площі й проходжу повз статую Нептуна з фонтаном. Мимоволі ставлю собі питання: «Чому Нептун?» І, як би сам собі відповідаючи, згадую тюбінгенського романтика Едуарда Мерике та його «Легенду про прекрасну Лау» — вічно сумну дружину царя Чорного моря. Сам не знаю чому, але ця думка неймовірно мене зворушує! Починаю шукати відповідь у собі й відчуваю внутрішній розкол між відгомоном емоційного потрясіння, яке в дитинстві спричинила казка Андерсена про загиблу мовчазну Русалоньку, і захопленим усвідомленням того, що мого аналітика, як і дівчину, яка навчила прекрасну Лау сміятися, звати Юта…

Ратуша і пам’ятник Посейдону

Занурений у ці роздуми, піднімаюся Віденським провулком до Лінивого перехрестя — улюбленого місця зустрічей середньовічних студентів. Кілька хвилин стою на ньому й думаю про герметичну аксіому масонів: «Справжній майстер завжди залишається учнем».

Лінивий кут

Потім повертаюся на 180 градусів і з подивом читаю табличку на вході в готель: «Місце зустрічей ордену розенкрейцерів»… У вухах звучить «Парсіфаль» Вагнера, перед очима постає картина мого друга Скопцова Костянтина «Король-Рибалка з чашею Грааля» з усіма можливими відсилками до циклу легенд про лицарів круглого столу…

Символіка Розенкрейцерів

Звертаю на Неккаргальде і, проходячи повз величезну бібліотеку теологічного факультету, згадую своє давнє сновидіння: ніби я прийшов на сесію і, очікуючи свого аналітика в приймальні, виявляю за ширмою потаємні двері, які ведуть до сучасної бібліотеки, й переді мною відкривається величезний простір, який неможливо було уявити в цьому середньовічному будинку…

Некархальде

Потім підходжу до Неккаргальде, 11, і дзвоню у двері практики пані Гутвінскі-Йеггле. Поки вона не відкрила, піднімаю голову до неба. В полі зору з’являється п’ятикутна вежа замку Хоентюбінген, де колись знаходилася астрономічна обсерваторія. І навіть після стількох років не можу зрозуміти, чому мені, з моєю любов’ю до точних наук, ніяк не вкладалися в голову закони Кеплера. Вже відкриваючи двері, усвідомлюю, що Кеплер у Тюбінгені лише навчався, а обсерваторію відкрили значно пізніше…

Входжу в приймальню й упираюся поглядом у непрозору старовинну ширму. Зачаровано дивлюся на неї кілька хвилин, ще не знаючи, що вона потім роками мені буде снитися як символ непроникної межі…

Потім відчиняються двері, я тисну теплу й суху руку фрау Юти (так про себе називаю свого аналітика), інстинктивно усміхаюся і занурююся у своє несвідоме…

Потік образів і думок переривають тепло сказані слова: «Наш час сьогодні добіг кінця». Я з подивом усвідомлюю, що знову зовсім не відчуваю образи через те, що мене перервали… ще не повністю повернувшись до реальності, опиняюся на вулиці, не помічаючи нікого і нічого, звертаю в перший провулок праворуч. Спускаюся вниз кам’яними сходами. Тут, у вузькому проході середньовічних дворів, ніщо не свідчить про те, що надворі XXI століття, а не якесь XV-XVI…

З’являється відчуття, що я потрапив в інший вимір, хоча й не розірвав зв’язку зі своєю теперішньою реальністю! Я знаю, що я Михайло Пустовойт — молодий чоловік з України, який приїхав до Тюбінгена вивчати психоаналіз, знаю, що зараз 2002 рік… але в іншому вимірі, де час має дуже відносне значення (якщо взагалі має), я — квант світла у всесвіті… я лечу по передбаченій мені орбіті, а поруч зі мною летять мільярди інших квантів, і для кожного з нас є своє місце і кожен з нас- свій маленький всесвіт… В мою душу входить відчуття, що в моєму житті все абсолютно добре, бо я доторкнувся до чистого джерела яскравого, але не осліпляючого світла…

Впираюся у ворота Євангельської семінарії. Читаю меморіальну дошку з іменами відомих вихованців: Кеплер, Гегель, Шеллінг, Гельдерлін, Мерике, Целлер та інші… В унісон до попереднього переживання згадую оду «До радості» Шиллера:

Радість, гарна іскро Божа!
Несказанно любо нам: Увійти, царице гожа,
В твій пресвітлий дивний храм.
Все, що строго ділить мода,
В’яжеш ти одним вузлом,
Розквітає братня згода: Під твоїм благим крилом.

Обнімітеся, мільйони,
Поцілуйтесь, мов брати!
Вічний Отче дай нам згоди,
Ласки дай і охорони!
Кого доля ощастила: Тим, що другові він друг,
Кого любить Лада мила, —
Йдіть до нас в веселий круг.

(Переклад Миколи Лукаша)

Розумію, що ім’я поета Шиллера виникло в моїй свідомості за асоціацією з ім’ям філософа Шеллінга, як уже бувало не раз. Повертаю ліворуч у напрямку філософського факультету. Намагаюся пригадати хоча б одну натурфілософську думку Шеллінга. Ось, знайшов! «Найвищим ступенем досконалості було б повне одухотворення всіх законів природи, яке перетворило б їх у закони споглядання і мислення…»

Сідаю на лавку біля корпусу філософського факультету — місце моєї медитації після сесії.

Корпус філософського факультету

Тут, де спочатку була Бурса при університетському факультеті гуманітарних наук, а згодом — перша в Німеччині університетська клініка (в тому числі й для душевнохворих), я відчуваю себе особливо комфортно. Дивлюся на два різні входи до корпусу, згадую тюбінгенський жарт про те, що філософи, які стоять на протилежних позиціях, не можуть входити до факультету через одні й ті ж двері. Усміхаюся і паралельно розмірковую про буддійське прислів’я: «для того, хто шукає, будь-який шлях поганий, а для того, хто знайшов, будь-який шлях хороший». Відчуваю умиротворення…

Спускаюся до води — до Неккару, поруч з вежею Гельдерліна. Думаю про його слова: «Хто найглибше пізнав, той любить живіше, і схилиться мудрець, щоб вшанувати красу». Уявляю його любов до Діотими, його прагнення поєднати поезію і філософію в цілісну систему, де наукові погляди гармоніюватимуть із почуттям прекрасного. У цей момент приходить натхнення, і я чую музику слів:

Любов не в тому, щоб в унісон бажати,
І не тоді, коли одне на двох повітря,
Любов народжується до всесвітів в людині,
Вона — допитливий школяр і сутнісний учитель…

Піднімаюся повз Неккар-фронт (архітектурний комплекс будівель на набережній) до мосту. Спостерігаю за студентами, що розташувалися зі своїми конспектами на залишках міської кріпосної стіни. Намагаюся зрозуміти, як я змінився після закінчення медичного факультету. На крилах колишнього натхнення продовжую писати вірші:

Роки нас поступово змінюють і крають:
Коли життя як філософський камінь розуміти,
Зростання мудрості додасть ще й смак життя з роками …
Але без роздумів про долю — дарунок Божий обернеться пилом,
І діаманти юних літ, як марево, розтануть…

********

Через роки:

Виходжу на Неккарбрюкке, обертаюся, окидаю поглядом пройдений шлях. Дивлюся на годинник і бачу, що після закінчення сесії минула вже ціла година. Хоча дистанція — усього на п’ять хвилин ходьби. Не можу зрозуміти, де я втратив стільки часу…

Прискорюю крок і повертаю на Неккаргассе. Все ж таки ще раз зупиняюся навпроти італійського ресторану «Аль Денте» і внутрішнім поглядом бачу, як на цьому місці мене зустрів мій близький друг і наставник Крістоф Валькер, коли я вперше приїхав до Тюбінгена…

Підходжу до будинку за адресою Неккаргассе, 7 — до кафедри психоаналізу, психотерапії та психосоматики університету імені Карла Ебергарда.

Некаргассе,7 – тут знаходився відділ психоаналізу, психотератії та психосоматики Тюбінгенського університету

Думаю, як дивно, що опікун і перший декан Одеського медичного факультету Володимир Підвисоцький — вчений, який представив Павлова до Нобелівської премії, навчався саме в Тюбінгенському університеті… Відчиняю двері. І знову опиняюся у зовнішній реальності…

Тюбінген: