29 квітня 2023 року на лінії фронту загинув уродженець Черкас — Володимир Мукан із позивним “Блискавка”. Уже наступного дня медіа писали про страшну втрату для всієї країни, втрату лейтенанта Збройних Сил України, журналіста, батька, чоловіка, сина, брата та товариша…
Яким запам’ятався Володимир Мукан, які мав плани 35-річний захисник та як переживають втрату, розповіли близькі журналістам видання “ВиЧЕрпно”.
“Посіяв у мені зерно патріотизму”
Юний Володимир Мукан народився в сімʼї військового Сергія Івановича та вчительки Віри Павлівни. Закінчив школу із золотою медаллю. Батько пригадує, що син із малечку був дуже допитливим.
“У 90-ті вимикали світло. Ліхтариків тоді не було, тому запалювали свічки. Я Володі розповів, чим раніше користувалися при зникненні світла — з ватки робили джут, замочували в олії й підпалювали. І ось мама йде з роботи й бачить, що у вікні на кухні зарево. Він поналивав олії, розлив по столу, а та почала горіти. Дитина хотіла спробувати — вона спробувала”, – розповів батько захисника.
Окрім дитячої допитливості в характері Володимира Мукана, пригадує друг дитинства Владислав Загородній, уже зароджувався патріотизм та неабиякий характер, завдяки якому чоловік міг за себе постояти.
“Наша дружба почалася з бійки. Я з іншим однокласником до нього причепилися. Він нам дав стусанів, — ділиться Владислав. — Він був одним із тих людей, які посіяли в мені зерно патріотизму, яке проросло. Наше дитинство припало на ті роки, коли Україна тільки відновлювалась після СРСР й була на етапі розвитку. Він розповів мені про Скрябіна, “Океан Ельзи”, “Територію А”. У будь-які наші ігри він вкладав національно-патріотичні мотиви”.
Володимир із дитинства мав багато захоплень: займався баскетболом, шахами, писав вірші, грав на гітарі та любив плавати в черкаському Дніпрі, на який брав із собою сестричку Наталю.
“Ми завжди були з ним на одній хвилі. Починаючи з раннього дитинства, коли якась безглузда ідея приходить комусь в голову, то інший обовʼязково це підтримував”, – розповіла Наталія Мукан.
Віра Павлівна, мама Володимира, пригадує, що зі школи син дуже любив гуманітарні предмети: історію, українську мову та літературу. Тому в 2005 році він вступив до КНУ ім. Т. Г. Шевченка на спеціальність “Філологія”.
“Володя став переможцем Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості від голови ВР України Володимира Литвина, тому вступив до університету без складання іспитів, — поділилася пані Віра. — Він завжди переймався, щоб українська мова була державною. У студентські роки він мені нагадував Василя Симоненка, адже також пропагував українське”.
“Нас звела любов до української мови”
Володимир був єдиним хлопцем на потоці української філології випуску 2011 року. І серед одногрупниць зустрів своє кохання — Анну, на якій й одружився.
“Ми обирали українську філологію, бо були патріотами. Хотіли розвивати мову власного народу, бачили, наскільки українська еліта знаходиться в резервації у своїй же країні. Нас звела любов до української мови, — пригадує Анна Мукан. — Уперше, коли я побачила Володимира, це була посвята у студенти. Я ще так подумала: “О, добре, що в нашій дівчачій групі буде хоч один хлопець”. Ближче ми познайомилися в бібліотеці. Це так звучить, як класичне інтелігентне знайомство. Він підійшов до мене, я йому усміхнулася. Із цього моменту почалася наша дружба. Буквально з перших днів вересня ми були вже нерозлучними друзями, а через пів року почали зустрічатися”.
Університетський друг Дмитро Єсипенко розповів, як вони познайомилися з Володимиром та Анною під час університетської практики поблизу Тарасової гори на Черкащині.
“Не помітити романтичну пару Володі та Ані серед інших студентів на тій практиці було складно. Стрункий Гулівер і тендітна Дюймовочка. Закохані, сяючі, усміхнені, відкриті”, – зазначив Дмитро.
Із того часу вони не тільки товаришували між собою, а й побудувати теплі стосунки між сімʼями. Адже невдовзі Анна та Володимир одружилися і в них зʼявилися двоє синів — Андрій та Ярослав, хрещеними яких стали Дмитро та його дружина Наталя.
“Скажіть мені, що ви хочете, а я зроблю для вас більше”
Ще з першого курсу Володимир Мукан відчував, що йому мало просто навчатися, йому хотілося розвивати себе як філолога, журналіста. Тому він став автором статей та віршів у студентському віснику.
“Із другого курсу йому хотілося вийти на більший рівень. Він помітив, що біля інституту роздавали студентський журнал. Володя побачив, що там було багато помилок. Він ніколи не міг цього терпіти, тому він взяв стікер, написав на кожному, яка помилка, як має бути правильно і яке правило використане. Він обліпив увесь журнал тими стікерами. Прийшовши в ту редакцію, сказав, що хоче бути там коректором, бо знає, як покращити якість цього журналу. І його взяли”, – розповіла дружина.
Анна додає, що Володю брали на роботу практично завжди з першої спроби, через те, що він умів добиватися того, чого хотів. Відтоді він працював у провідних ЗМІ, займався піаром, висвітлював, а згодом й організовував масштабні фестивалі автотехніки “Old Car Land”, запустив перший українськомовний канал про автомобілі.
Ельдар Сарахман, з яким Володимир працював в газеті “По-українськи”, розповів, що з ним завжди було комфортно працювати, адже той любив справу, за яку брався.
“Коли Володя приходив на планірку під час роботи в газеті “По-українськи”, то це завжди було смішно. Він пропонував абсолютно божевільні ідеї й намагався внести щось нове, яскраве, аби подати не так, як інші. За це його найбільше любили колеги”, — пригадує Ельдар.
Згодом вони разом почали знімати фестиваль “Old Car Land” і власні автоогляди Володимира.
“Ми з ним записали, мабуть, сотню автооглядів. Він був талановитий від народження. Цього не навчитися ні в університеті, ні в школі. У нього було на обличчі написано, що будь-яку справу він виконає якнайкраще”, – розповів колега.
Сестра Володимира Наталія пригадує, що Володимир дуже хотів провести фестиваль ретроавтівок у рідних Черкасах.
“Він мріяв, аби “Old Car Land” проходив не лише в Києві, а в інших містах, зокрема, Черкасах. Він навіть уявляв, яка це була б локація, бо хотів поєднати Дніпро і машини”, – додає Наталія Мукан.
Окрім того, Володимир Мукан мав власну PR-агенцію “М.В”, гаслом якої було“Скажіть мені, що ви хочете, а я зроблю для вас більше”.
Також Володимир брав участь в переломних подіях для країни, зокрема, мовному Майдані та Революції Гідності, не лише по роботі, а як відданий патріот. Пані Віра пригадує, що син завжди був проти двох державних мов, завжди відстоював українське. Це підтримувала й дружина Анна:
“….він ніколи не міг сидіти осторонь. Він обов’язково був у центрі подій, які б страшні вони не були. Ми сиділи дома, спостерігали за цим з екранів телевізорів у найпіковіші моменти, коли там було страшно перебувати. А він був там, був завжди з фотоапаратом, завжди з диктофоном. Адже він розумів, що в нас є шанс бути свідками революційних подій в Україні. Він казав, що просто не може стояти осторонь. Він був там як патріот, як журналіст. Він говорив: “Як я буду в очі дітям дивиться, якщо вони в мене запитають: “Тату, де ти був у цей час?”. І він з гідністю міг би відповісти, а зараз відповідаємо ми, що він був там, де треба”.
“Мій дід воював під час Другої світової війни, мій батько воював в Афганістані, а я хочу бути першим, хто воюватиме за незалежну Україну”
Коли почалося повномасштабне вторгнення рф в Україну Володимир зі своєю сімʼєю були в Києві. Чоловік уже знав, що вони будуть їхати в рідні Черкаси, до батьків.
“Ми весь день збиралися, увечері виїхали. І тут великою родиною разом переживали ці перші, найскладніші дні”, – розповідає Анна.
Однак у рідній домівці Володимир Мукан довго сидіти не зміг. І в перші днів великої війни разом із батьком вони пішли до ТЦК та СП, щоб допомагати боронити країну.
Через те, що Володимир не служив в армії, йому там відмовили. Таку ж відповідь він отримав і від ТрО. Батько пригадує, що жартував з сина, бо він ходив туди, як на роботу:
“Я питав: “Чого ти туди знову їдеш? Тобі ж сказали, що немає місць і все. Сиди дома”. А він впертий, сказав, що поїде”.
На пʼятій спробі Мукана таки зарахували до лав 156 окремого батальйону 118-ї бригади ТрО.
Владислав Завгородній, який також тоді добровільно приєднався до ТрО, згадує, що не очікував побачити у своєму підрозділі друга дитинства:
“Зранку, після нічної зміни, оголосили шикування. Я вийшов, побачив його на шикуванні в моєму підрозділі. Командир роти перед шикуванням запитав у новачків: “Яка у вас мотивація?”. Тоді Володимир сказав: “Мій дід воював під час Другої світової війни, мій батько воював у Афганістані, а я хочу бути першим, хто воюватиме за незалежну Україну”. Ці слова запам’ятали всім, хто їх чув. Вони врізалися в пам’ять кожному”.
На початку своєї служби Володимир стояв на одному з блокпостів у Черкасах. У той час до міста приїжджало багато переселенців.
“Він настільки проймався їхніми історіями, хоч йому потрібно було просто перевірити багажник, але він за ці кілька хвилин встигав дізнатися, звідки вони їдуть, чи залишилося в них житло. Він казав, що про це можна написати книгу”, – розповіла журналістам “ВиЧЕрпно” сестра Наталія.
У квітні 2022 року Мукан відправився боронити країну від ворогів у Попасну. Анна пригадує, що тоді він дуже схуд.
“Було видно, що його тіло тремтіло і він би не хотів туди повертатися. Він розповідав, що вперше в житті відчув, наскільки близько смерть. Він буквально прощався там із життям”, – розказала дружина.
Згодом Володя виконував роль прессержанта.
“Володя висвітлював, чим живе армія, шукав події та допомагав мені знайти звʼязок із іншими військовими, — зазначає капелан 156 батальйону Олександр Філоненко. – Він намагався внести в нашу рутинну службу позитив, аби вона проходила краще. Поєднував патріотизм зі здоровим глуздом, аби змінити армію на краще”.
“Врятуйте мені руку, бо мені треба ще писати”
Перед поїздкою до Бахмуту Володимир востаннє забрав свого старшого сина Андрія зі школи. Записав останні плани у свій записник. Подзвонив друзям та розповів, як задоволений своїм життям.
“Коли він відʼїжджав востаннє, у мене тоді промайнуло відчуття, що я хочу на нього надивитися. Я думала, що хочу запам’ятати цей погляд, цю посмішку. Потім я відганяла від себе ці думки, мовляв, я ще ж із ним побачусь”, – пригадує сестра.
Останні кілька тижнів Володимир був на посаді заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення стрілецької роти. Отримав звання “молодший лейтенант”.
Дружина пригадує, коли був наказ штурмувати позиції ворога, то він завжди повідомляв: “Йдемо на один-два дні. Напишу, коли вийду”. І зазвичай через добу він писав: “Приїхав. Усе гаразд”. Однак 29 квітня Володимир більше не відповідав, адже під час виконання бойового завдання ворожа артилерійська міна впала поруч з ним. Побратими розповідають, що, накладаючи турнікет на руку, Володимир сказав свої останні слова: “Врятуйте мені руку, бо мені треба ще писати”.
Про загибель чоловіка дружині повідомили 30 квітня.
“Зранку до мене подзвонив невідомий номер. Я ніби відразу зрозуміла, хто це. Я поставила дзвінок на запис, вийшла на вулицю і почула ці страшні слова. Кілька разів перепитала, запитала, що з його побратимами. Мені здається, ці слова все життя будуть звучати у мене в голові”, – розповіла Анна.
Батьки розповіді невістки спочатку не повірили. Старший син Андрій казав, що це помилка. Навіть, коли в перші тижні його запитували в школі однокласники, чи справді в нього загинув тато, то він відповідав, що ні.
“День, коли загинув Володя, є найчорнішим днем нашої сімʼї. Його життя обірвалося в імʼя перемоги, — сказала Віра Павлівна Мукан. — Це була наша опора, наш всесвіт, наш син”.
“Коли він загинув… це моя найбільша втрата в цій війні. Бо коли я знав, що Володя в будь-якому місті України будь-чим займається — це означало, що Україна буде стояти. Коли Володі не стало, спорожніли Київ та Черкаси”, – сказав Ельдар Сарахман.
“Лицар без докору”
За життя, у січні 2023 року, Володимира Мукана нагородили нагрудним знаком «За мужність і героїзм», а вже після загибелі його відзначили орденом Богдана Хмельницького III ступеня, почесною відзнакою «Захисник України – Герой Черкас» та медаллю «За жертовність і любов до України» від Православної Церкви України.
“Він ніс максимальний позитив у всьому. Він хоч і прийшов із цивільного життя, однак за дуже короткий термін – став хорошим військовим”, – сказав командир окремого 156 батальйон 118 бригади ТрО Володимир Петришин. – Яка б у нього не була посада, він ставав справжнім воїном. Він був спеціалістом, розумів проблеми військових, підтримував їх та допомагав.”
Окрім удостоєння нагородами, побратими Володі добилися перейменування вулиці Сурікова в Черкасах на його честь. Процес був складним, зазначає заступник командира бригади Черкаської ТрО Руслан Батир.
“Завдяки зусиллям громади міста та його побратимам, ми досягли бажаного. Декілька разів спілкувалися з топонімічною комісією, але нас не дуже хотіли чути, — розповідає військовий. — Я вдячний долі, що вона познайомила мене з ним, бо я прослужив в ЗСУ 20 років і такі світлі, патріотичні та мужні люди трапляються рідко”.
Також рідні захисника передали його особисті речі у Краєзнавчий музей, зокрема, бронежилет, аби памʼять про героїзм Володимира Мукана жила вічно.
Восени 2023 року за ініціативи директора Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Григорія Семенюка, який був науковим керівником кандидатської роботи Володимира, Відділу зв’язків із громадськістю ННІФ присвоєно ім’я Володимира Мукана.
Наразі сімʼя готує книгу із назвою “Лицар без докору”, в яку всі близькі зможуть вписати свої теплі спогади про навіки 35-річного Володимира Мукана.
“Назавжди його запам’ятаю глибоким гуманістом, таких людей, які б так любили світ, не зустрічала. Я запам’ятаю його цілеспрямованим, бо він завжди досягав цілей, навіть коли не було засобів для досягнення, але він їх знаходив. Також я запам’ятаю його люблячим чоловіком, адже в його очах я стала такою, якою є зараз. Його батьківські постулати також є для мене важливими. Я намагаюся ними керуватися під час виховання синів. А ще він був великим професіоналом своєї справи”, – розповіла Анна, дружина Володимира Мукана.
“У нього був позивний “Блискавка” й він вривався в життя, як та блискавка”, – підсумував друг дитинства Владислав Загородній.
