30 травня 2025, 20:03
29 травня в Смілі, в центральній міській бібліотеці імені Олени Журливої, відбулася важлива для міста подія: у центральній залі книгозбірні репрезентували книжку ветерана російсько-української війни Петра Жаркова „Різні… Інші…”. Це не художній твір, це – роздуми, спогади, міркування, опис без хронології, як окреслив свій задум автор. Тобто те, що він сам пережив, побачив, відчув. І в цьому цінність його праці. Бо далеко не кожен з тих, хто воював, може викласти свої враження від війни на папері, розповісти про пережите чесно і відверто.
На зустріч прийшли небайдужі – ті хто Жаркова не знає, але не мислить свого життя без книжок, і ті, хто його знає. Від міської влади автора привітала заступниця міського голови Тетяна Карло, яка вручила йому грамоту.
Приємно, що зала була заповнена вщерть. І повнилася вона не лише людьми, а й емоціями, щирими виступами, побажаннями, від яких автор ніяковів. І дійсно, дивлячись на кремезну фігуру, могутні руки Жаркова, легше уявити його з автоматом, у бою, аніж з ручкою чи за клавіатурою комп’ютера. Проте на столі біля нього стосиком підносилися щойно видрукувані книжки авторства Петра Жаркова – переконливе свідчення обдарованості і незламності нашого народу. Якщо українські воїни не лише захищають Батьківщину, а й творять, значить нас не побороти…
– Мене запитують про що книжка? – говорив пан Петро. – Напевне про любов – до життя, до України, до людей. Ми всі різні, і це велике щастя. На жаль, трапляються люди не тільки різні, а й інші.
Але про інших на зустрічі чути не дуже й хотілося, праглося більше дізнатися про автора. Однак розговорити його було непросто. Петро Жарков – щира, усміхнена проте, як це не дивно, сором’язлива людина. Він дуже дякував присутнім за те, що вони витратили на зустріч із ним найдорогоцінніше, що є в людини, – час. Проте зізнався: якби знав, що буде стільки людей, напевне б, не погодився на зустріч.
– У мене спочатку було таке відчуття, що я присутній на заході в когось іншого, – повідомив він.
Усе ж розповів, що в дитинстві багато читав. Дуже любив Хемінгуея. Наголосив, що книга для нього не лише джерело знань, а й витвір мистецтва. Пригадав, як у селищі Побєда на Донбасі знайшов з товаришем у розбитому будинку чималу бібліотеку. Склав книги, скільки зміг, у наволочку, узяв із собою і читав між боями. На його переконання війна вчить цінувати життя.
І ми, ті, що в тилу, мусимо знати, якою ціною забезпечується наш відносний спокій. Тому про війну потрібно писати правду, а хто її напише, як не воїни, з якими війна, на жаль, уже назавжди. Власне, як і з усіма нами. Проте ми не були щоденно в її пеклі. Тож твір Жаркова – це справжня усна історія сучасних трагічних подій в Україні, лише викладена на папері.
Читальна зала бібліотеки пам’ятає не одного автора, книжки якого представляли читачам. Та цього разу на репрезентації звучали не лише промови і розповіді, а й пісні і поезія. Зокрема, прекрасно виступав дитячий колектив „Планета дитинства” Ротмістрівської дитячої музичної школи. Вітав воїна і колектив „Вербиченька” Будинку культури імені Т. Г. Шевченка. Свій вірш автору присвятила завідувачка бібліотечної філії №5 Ольга Гавриленко. Читала власного вірша про війну чудова смілянська поетеса Надія Санжарівська.
Як завжди захід гарно і тепло провела завідувачка читальною залою бібліотеки Олена Нечипоренко. До речі, почався він з музичного твору Олександра Білаша „Гуцульська писанка”, який майстерно виконала на фортепіано учениця міської дитячої школи мистецтв Ірина Бондар. Грала вона на інструменті, на якому було написано „Украина”. Саме так, а не „Україна”. І мені мимоволі подумалося, що якби у нас не було таких захисників, як Петро Жарков, то вже не було б не тільки України, а й навіть Украины. Нинішній московський зверхник прямо заявив, що ніякої, навіть бутафорної, України москва вже не потерпить, усе українське викорінюватиметься, бо московити вважають нашу землю своєю, московською…
Олександр Вівчарик,
Фото автора
Discussion about this post