«Залізти в душу» або як російська держава взяла під контроль таїнства сповіді та покаяння

Наші  думки, звичаї, традиції та, зрештою, травми це все наслідки подій минулих років. І здавалося б, звідки взялась оця недовіра  не тільки до священників, але й певне формальне ставлення до ключових таїнств сповіді та причастя, наприклад, в православній церкві?

Можна припустити, що це пов’язано з історичним періодом, коли українське православ’я було поглинуте російською церквою та відповідно керувалось держслужбовцями, а не патріархом.

Сповідь та причастя – це два ключові таїнства духовного життя вірянина. Вони сформовані ще в ранній християнській церкві. Це таїнство має глибоке сакральне значення, і потребує внутрішнього духовного  бажання людини – адже за вченням  католицької та православної церкви  через них відбувається єднання з Богом.

У практикуючих християн, вірян православної церкви іноді можна зауважити  думку про нерозривність таїнств покаяння (сповідь) та причастя, і певне формальне відношення до них.

Церква вчить, що віряни повинні сповідатися декілька разів на рік. Особливо під час посту чи  на передодні великих свят (Пасха, Різдво) та особливих подій в житті людини (Вінчання).

Винятковою і центральною умовою покаяння є внутрішній поклик душі, бажання змінитися, адже власне покаяння   грецькою – «метаноя» – «переміна думок».

Але, насправді таке важливе таїнство в житі вірянина перетворюється на просту формальність з відсутністю справжнього сенсу. 

Можна припустити, що це відбулося від певної формалізації цих таїнств, спричинене політикою царя в синодальний період (1721-1822 рр.).

Коли церквою керував не патріарх, а «Святійший правлячий синод» на чолі з оберпрокурором, фактично урядом, який підпорядковувався імператору.

У 1721 році з’являється «Духовний регламент»  – укази царя Петра I, які регламентували повсякденне парафіяльне життя церкви.

Таким чином управління Церквою стало не соборно-церковним, а державним. 

В указі, який виданий 16 липня 1722 року перераховувалися усі свята, коли слід обов’язково відвідувати храми. А священники повинні були слідкувати за тим «щоб селяни в недільні та святкові дні не працювали, а ходили до церкви і не відволікались на інші справи під час служби». 

Такими законами людей просто заганяли до церкви. З такими законами про якесь справжнє духовне парафіяльне життя не могло йтися, адже люди фактично відбували панщину тільки в церкві, а не на полі.

Вислів «залізти в душу» в той період набув буквального значення, адже видавалися укази і були розроблені спеціальні заходи для того, щоб люди старанно ходили на сповідь.

Священників зобов’язували вести книгу обліку сповідників і причасників, а також розкривати таємницю сповіді та звітувати «на гору», якщо почуте на ній стосується заколоту проти царя або держави.

Для тих священників, які не розкривали таємницю сповіді  було покарання: позбавлення сану та світський суд.

З роками  сформувалася думка про нерозривність цих таїнств спричинена недолугими законами.

Для тих, хто не приходив на сповідь і причастя передбачався штраф у вигляді  подвійного подушного податку.

Таким чином таїнства сповіді та причастя перетворили на джерело поповнення державної скарбниці, а також основою для державного та церковного контролю за віросповіданням людей.

Звісно що такий тотальний контроль держави над сакральним порушував не тільки богословські норми, але й моральні й з роками тільки породжував формальне відношення до таїнств та недовіру до священників.

Отож, відбулася формалізація сакрального та недовіра до Церкви, яка відчувається крізь роки.