«Я хочу, щоб його пам’ятали як Героя, як людину, яка не боялася. Він ішов з думкою, що війна закінчиться й він повернеться», — ділиться про полеглого військовослужбовця Василя Косовича його дружина, Марія Косович.
Василь Косович був бійцем 108-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Воїн загинув 13 липня 2022 року в селі Спірне Бахмутського району Донецької області. Йому було 38 років.
Марія Косович розповіла журналістці Фіртки про знайомство з чоловіком, яким Василь був удома і на передовій та як сьогодні жінка знаходить сили жити далі, зберігаючи пам’ять про чоловіка.
«З трепетом згадую наше знайомство. Він зателефонував до мене, представився й сказав, що має мій номер, але не знає, звідки саме. Я його теж не знала, тому розмова вийшла короткою і на цьому все закінчилося.
Приблизно через місяць знову зателефонував і вже зацікавився мною. Ми почали спілкуватися, але й тоді розмови з часом припинилися.
Згодом, через деякий час, Василь зателефонував знову, і цього разу наше спілкування стало глибшим — з’явилися цікаві теми, більше розмов. Він запропонував зустрітися. На той час Василь працював у Києві, а я навчалася в Івано-Франківську.
Ми домовилися про зустріч і побачилися. Василь подарував мені великі червоні троянди, ми разом сходили в кіно. Чоловік із Багородчанського району, а я — з Галицького», — каже Марія Косович.
Подружжя Косовичів прожило у шлюбі 11 років. У них троє синів: Дмитро — 15 років, Святослав — 10, Марко — 5.
Марія Косович згадує чоловіка як цілеспрямовану людину. Чоловік багато працював, прагнув досягти більшого та мріяв про власний будинок і велику сім’ю.
«Він був вищий за мене, і здавалося, що він може все. Що б не запитала — він знав відповідь, умів розв’язувати будь-які питання. Знаю, що він був сміливим воїном», — каже Марія.
Василь Косович любив автівки, але ще більше цінував сімейний затишок. Любив свята, коляду, ходити колядувати, навідувати маму. Найбільше — проводити час удома, з родиною.
«Ми купили старенький будинок, і він почав працювати, заробляти й вкладати всі сили у будівництво нашого дому.
Василь займався ремонтами квартир, працював сантехніком, робив опалення. Деякий час працював у Києві, потім виїхав за кордон.
У 2021 році був там, а у 2022-му повернувся — ще до початку повномасштабної війни. Тоді ми не знали, що все це станеться», — додає Марія Косович.
Марія Косович не пам’ятає точно, що чоловік говорив перед відправкою на фронт — усе відбувалося дуже швидко.
«Спершу я не сприймала це серйозно. Думала, що він буде відсутній лише місяць-два.
Ще раніше Василь говорив, що піде служити, бо хоче захищати. Він цікавився війною, дивився фільми, багато знав про події».
Коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, чоловік одразу пішов і записався служити.
«Це було схоже на покликання, на внутрішню місію — він відчував, що має бути там і захищати. Він не йшов помирати, йшов боронити Батьківщину.
Йшов з думкою, що повернеться, що зробить щось важливе для країни, допоможе. Але сталося інакше», — каже дружина воїна.
Життя Марії Косович змінилося відразу після його від’їзду.
«Усі обов’язки — і його, і мої — залишилися на мені. У нас троє дітей, найменшому тоді було півтора року. Увесь побут, дім, діти — все лягло на мої плечі.
Чоловік служив, телефонував, обіцяв, що приїде, що все буде добре, що все вирішить, коли повернеться. Але фактично я залишилася сама з усім».
Деколи Василь ділився з дружиною фронтовими спогадами. Розповідав, що в житті бачив уже все і його важко чимось здивувати.
«Але розповідав страшні речі: як вони разом обідали з хлопцями, а вже після обіду когось привозили мертвим. Казав, що ще годину тому вони сиділи разом, говорили, їли, а потім — усе.
Психологічно Василь змінився. Домашні проблеми його вже не цікавили — у думках були лише війна, фронт і події там. Він приїжджав додому під час ротацій.
Востаннє — у червні: 17-го святкували день народження його мами, 18-го — день народження сина. Це був останній раз, коли він був удома.
Того дня, коли він уже їхав, ніби не вірив, що знову залишає дім. Я допомогла йому зібратися, провела — і на цьому все», — розповідає Марія Косович.
Дружина Василя Косовича пригадує день, коли дізналася про його загибель.
«Василь майже щодня телефонував із фронту, повідомляв, що замінює бійців на передовій і обіцяв, що через кілька днів його відпустять.
В останній день він подзвонив двічі. Говорив мало, більше хотів мене слухати. Наступного дня вже не телефонував. Це було 13 липня 2022 року — день, коли він загинув», — згадує Марія Косович.
Того ранку, каже жінка, прокинулася від сну, ніби Василь прийшов додому.
«Я не надала цьому значення — займалася хатніми справами і роботою. Дзвінка від чоловіка не було, я думала, що, можливо, розрядився телефон або немає зв’язку».
Наступного дня новина дійшла до села раніше, ніж до неї. Пізніше представники військкомату офіційно повідомили про загибель.
«Діти запитували, що сталося, бо представники військових зайшли до будинку та принесли сповіщення про смерть. Я сказала: «Тато загинув».
Усвідомити це було неможливо. Здавалося, що могла бути помилка, що це неправда. Відтоді — постійний біль. Образа за те, що залишив, що пішов, що обіцяв повернутися», — каже жінка.
Чоловік загинув у селі Спірне Бахмутського району Донецької області. За словами побратимів, він потрапив під артилерійську атаку.
Марія Косович ділиться, у перші дні після загибелі чоловіка нічого не хотілося. У гості приїжджала її сестра, й вони з дітьми ходили на річку.
«Я розуміла, що маю жити далі — заради дітей, вести побут, працювати. Згодом нам почали телефонувати, запрошувати разом із дітьми на різні заходи.
Тоді я вперше відчула підтримку — що нас розуміють і хочуть допомогти. Нас залучали до груп із психологом, до терапій, запрошували на концерти, відпочинок».
Жінка познайомилася з іншими дружинами загиблих воїнів. Спілкування допомогло побачити, що її історія не поодинока.
«Було відчуття провини — що, можливо, я могла його зупинити. Але робота з психологом і спілкування з іншими жінками допомогли поступово відпустити ці думки».
Марія Косович каже, що не підтримує контакт із побратимами чоловіка — це дуже складно. Чоловік залишив їй номери хлопців на випадок, якщо не виходитиме на зв’язок.
«Після його загибелі чоловіка я телефонувала: один був поза зоною, інший нічого не знав.
Мені передали його телефон. Мене вразило, що він був цілий, без ушкоджень. Телефон є — а людини немає. Я увімкнула його і побачила останнє відео. Того ж ранку він його зняв.
Через це відео я побачила, якою страшною є війна: поле, пустка, безвихідь. І ти просто чекаєш — що буде далі».
Нині Марію підтримує організація «Дружини янголів».
«Я розумію, що для дітей єдина опора. Хоча внутрішньо я слабка, але стараюся триматися. Моє життя змінилося.
Я пішла вчитися водінню, бо діти питають: „Хто нас повезе?“. Раніше вони чекали, що тато приїде з роботи й усе зробить. Я знайшла роботу, працюю, розвиваюся, виховую трьох дітей.
Старший син уже підріс — йому 15 років, він велика підтримка для мене. Молодшому — п’ять, ходить у садочок, згодом піде до школи.
Зараз такий період, який потрібно прожити. Як казав чоловік: поки діти малі — їм потрібні любов, турбота й ласка. А коли виростуть — я виховуватиму їх так, як виховував би він».
Марія також каже, що сьогодні допомагає віра в Бога та молитва.
«Якщо мені дано такий хрест, значить, я маю силу його нести. Отже, я витримаю, проживу і залишуся сильною».
Марія Косович розповідає, що іноді дивиться новини про фронт, але часто уникає — це важко психологічно.
«У мене загинув двоюрідний брат, чоловік моєї племінниці, однокласниці чоловік. Це надто близько. Я намагаюся менше читати новини, бо емоційно дуже складно.
Я бачу, що суспільство пам’ятає ціну війни. Проводять заходи, на які запрошують родини, вшановують пам’ять Героїв, моляться за них», — каже вона.
Марія Косович хоче, щоб люди знали: її чоловік був людиною, яка хотіла жити.
«У нього була сім’я, були мрії. Він мріяв про великий будинок і власне подвір’я. Хотів посадити ялинки біля двору, щоб росли грибочки, щоб у домі завжди був затишок. Хотів мати озеро біля будинку. Чоловік прожив лише 38 років — це дуже мало.
Я хочу, щоб його пам’ятали як Героя, як людину, яка не боялася. Я вірю, що, йдучи на війну, він не думав про смерть. Він ішов з думкою, що війна закінчиться і він повернеться», — підкреслила Марія Косович.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам’ять Героям України!
Читайте також:
Війна: як пережити смерть рідних
Коментувати цю новину post