Костянтин Мошнягул каже, що, перебуваючи в полоні у російських окупантів мало не щодня згадував роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський», де описані жахіття радянських катівень сталінських часів. Згадував, бо опинився, можна сказати, всередині цього роману. Тільки відбувалося усе у 2022 році в Херсоні на вулиці Лютеранській, 4 у підвальному приміщенні захопленого російськими військовими обласного управління Національної поліції.
Костянтин Мошнягул. Фото 2021 року.
Костянтин працював заступником директора Дніпровського осетрового рибовідтворювального заводу ім. академіка С.Т. Артющика, розташованого у селищі Дніпровське Білозерської громади. Стосунки з директором підприємства Віталієм Плугатарьовим були хорошими: і на роботі, й поза нею, де колеги були кумами. Але саме Плугатарьов зіграв у житті Мошнягула зловісну роль, внаслідок чого Костянтину довелося майже місяць провести у пеклі російських катівень.
Із 120-ти зрадили лише двоє
У різні часи Віталій Плугатарьов був місцевим депутатом від трьох партій: у 2010 році обрався до Білозерської районної ради від партії «Демократичний союз»; у 2015-му – від Радикальної партії Олега Ляшка (РПЛ); а у 2020 році обрався до Білозерської селищної ради від партії «Слуга народу». У 2014 та у 2016 роках році балотувався на виборах до Верховної Ради України від РПЛ. Обидва рази не був обраний.
Перебування у партіях, які декларували себе як патріотичні та проукраїнські, не заважало Віталію Плугатарьову мати проросійські настрої, сформовані телебаченням країни-агресора, яке чоловік дивився щодня.
«Віталій, – каже Костянтин Мошнягул, – протягом дуже тривалого часу перебував під впливом російської пропаганди. Він мав вдома супутникову антену-«тарілку», дивився тільки російське телебачення, у тому числі – і новини. Потім, спілкуючись з людьми на роботі та поза нею, ретранслював наративи російської пропаганди. Називав Майдан 2014 року державним переворотом, казав про «захоплення влади в Україні націоналістами» та інше у цьому дусі. У 2022 році звинувачував Україну у тому, що «роздратувала російського ведмедя і отримує за це». Якщо раніше ми сперечалися, то під час окупації Херсонщини я, розуміючи можливі наслідки таких суперечок, звів спілкування з Віталієм до обговорення виробничих питань. Та й колеги наполегливо радили мені не говорити з директором про війну, окупацію та росіян».
Костянтин зазначив, що з колективу заводу (120 людей) колаборантами стали лише двоє – директор та юристка.
Дніпровський осетровий рибовідтворювальний завод ім. академіка С. Т. Артющика, підпорядкований Держрибагентству України, відновив повноцінну роботу у березні 2022 року.
«Перші два тижні окупації, – розповідає Костянтин, – підприємство повноцінно не працювало. Там перебувало лише декілька людей, які охороняли територію і дещо робили для підтримання нашого виробничого комплексу у робочому стані. Ми постійно були на зв’язку з Держрибагентством, якому завод підпорядкований, і домовилися так: підприємство працює, якщо немає небезпеки для людей. Тим більш, весняно-літній сезон – пік роботи у рибоводстві, найгарячіша пора. Усе необхідне для роботи у нас було на деякий час. Ми про всяк випадок мали запаси кормів та паливно-мастильних матеріалів. Під час окупації Держрибагентство виділяло нам кошти тільки на зарплату».
Потім директор заводу кудись поїхав, сказавши, що у нього – справи, які займуть десь тиждень. Після повернення кілька днів нічого не розповідав про поїздку, а потім зізнався, що був в тимчасово окупованому Росією Криму, а також у Краснодарі. Домовлявся про підпорядкування заводу російським галузевим відомствам.
Витяг про російську реєстрацію Дніпровського рибовідтворювального заводу.
«Під час окупації, – розповідає Костянтин Мошнягул, – Віталій Плугатарьов ще більше заговорив наративами російської пропаганди. Почав казати приблизно таке: «Земля, де російський солдат приливає свою кров, – священна. Ця земля назавжди залишається російською». Про щось дискутувати з такою людиною було вже неможливо. Єдине, на що сподівалися я та інші люди на підприємстві, що час усе розставить по своїх місцях».
Костянтин каже, що невдовзі після тієї розмови з директором побачив на електронній пошті підприємства відправлений Федеральному агентству водних ресурсів РФ лист з пропозицією прийняти у свою структуру Дніпровський осетровий рибовідтворювальний завод ім. академіка С. Т. Артющика.
Дружба з ФСБ та окупаційні телевізійники
У липні та серпні 2022 року стосунки між директором заводу та його заступником загострилися ще більше. Віталій Плугатарьов в особистій розмові сказав Костянтину Мошнягулу про підозру у тому, що Костянтин нібито анонімно повідомляє Держрибагентство України про співпрацю Плугатарьова з окупантами. Потім такі звинувачення повторювалися.
«Бувало, телефонують мені з Держрибагентства у присутності директора, я обговорюю у цій розмові якісь суто виробничі питання, а директор потім усе одно каже, що я здаю його», – згадує Костянтин.
На початку серпня чоловік побачив біля адміністративної будівлі заводу Z-мобіль – російський УАЗ. Виявилося, що на підприємство приїхали співробітники ФСБ.
«Директор, – розповідає Мошнягул, – повів ФСБшників на екскурсію по цехах, потім повіз показувати ставки. Десь через два дні Плугатарьов сказав, що подружився з ФСБшним куратором Білозерського району (окупанти «повернули» на Херсонщину скасований у 2020 році адміністративно-територіальний устрій, – МОСТ). Я вже точно не пам’ятаю ім’я куратора – Саша чи Серьожа – щось з цього. Потім куратор ще кілька разів приїздив на завод разом з якимись іншими росіянами. Директор влаштовував для них застілля. Я, звісно, тримався від цих компаній якомога далі».
Костянтин Мошнягул вважає, що думка здати його окупантам вперше виникла у Віталія Плугатарьова 24 серпня 2022 року.
«Тоді, – каже Костянтин, – і на окупованих територіях, і на неокупованих боялися обстрілів з нагоди Дня Незалежності України. Боялися, що російська армія обстрілюватиме неокуповану територію, а українська армія – окуповану. Різні чутки ходили. В той день Плугатарьов нібито з міркувань безпеки розпорядився відпустити додому тих працівників заводу, без яких можна було б обійтися. Мені та нашому головному рибоводу, Миколі Олександровичу, він наказав залишитися. Викликав нас до себе і каже, що скоро під’їде знімальна група телеканалу «Таврія» (підконтрольне загарбникам медіа з ТОТ Херсонщини, – МОСТ). Запропонував дати телевізійникам коментарі про ситуацію на підприємстві. Ми відмовилися. Директор дуже психував (це було помітно), але від відкритого конфлікту утримався, лише сказав, що сам спілкуватиметься з телевізійниками».
А остаточно підштовхнула Плугатарьова здати окупантам свого заступника, як каже Костянтин, розмова про роботу під патронатом російського відомства.
«Під час одного зі спільних об’їздів території підприємства, – розповідає Костянтин, – директор питає мене, чи погоджуся я працювати після “перепідпорядкування” заводу Росії, чи готовий отримувати російську зарплату. Я відповів: «Не хочу зараз це обговорювати. Час покаже». Розумів, що така розмова може мати певні наслідки. Звісно, я ніколи не погодився би на таку пропозицію, але й не знав, до чого може призвести пряма відмова, тому й не дав однозначної відповіді».
Заступник директора заводу каже, що, можливо, у разі прямої відмови й повідомлення про виїзд з окупованої території Плугатарьов пошкодував би його і не здавав. Втім, зараз можна тільки припускати, як могли б розвиватися події.
Мошнягул зазначає, що хотів якомога довше протриматися на підприємстві, бо від його допомоги залежала якість життя інших працівників.
«Зарплату, – розповідає Костянтин, – нам перераховували на картки Ощадбанку. Але у Білозерському районі під час окупації усе продавалося тільки за готівку. Перевести карткові гроші у готівку можна було лише у Херсоні. Тому працівники підприємства переводили зарплати на мою картку, я їхав у Херсон, отримував там готівку і привозив людям. Окрім того, на прохання працівників дещо купував для них у Херсоні, наприклад, ліки, які під час окупації були за межами обласного центру величезним дефіцитом».
А директор заводу, Віталій Плугатарьов, за словами Костянтина Мошнягула, купив у Дніпровському великий будинок.
«Цей будинок, – каже Костянтин, – який у селі називали «казковий будинок» належав директору одного з херсонських ринків. Віталій, як мені відомо, давно придивлявся до того об’єкту, яким попередній власник майже не користувався. Але той власник погоджувався продати будинок за 200 тисяч доларів, яких у Плугатарьова не було. А під час окупації власник виїжджав за кордон і був згоден позбутися нерухомості за 75 тисяч доларів, що Віталія влаштувало».
Викрадення і перші дні у катівні
Першим днем жаху російського полону стало для Костянтина Мошнягула 9 вересня 2022 року. У той день він помітив, що в адміністративному корпусі перебувало якось мало людей для робочого дня.
«Не було, – каже Костянтин, – ані директора, ані юристки, ані сина та невістки директора, які працювали у нас (син – в охороні, невістка – у відділі кадрів), не було й багатьох інших співробітників. Я не стверджую, що усі вони знали, що за мною ФСБшники приїдуть. Можливо, директор просто кудись відправив їх, придумав якісь завдання».
Чоловік розповідає, що у той день він мав відправити електронного листа у Держрибагентство. Для цього зовнішніми пожежними сходами піднявся на третій поверх адмінбудівлі, бо інакше було дуже важко зловити мобільний інтернет від окупантського оператора мобільного зв’язку. Роботу на Херсонщині українських операторів росіяни заблокували з 30 квітня 2022 року.
«Я відправив лист, – розповідає Костянтин, – і вже пішов до свого кабінету, як чую, що до будівлі під’їхала машина. Думав, що це директор приїхав. Та згодом чую гучний тупіт на пожежних сходах. Виглядаю і бачу чоловіка років 30-35-ти рудого, бородатого. Він зупинився недалеко від мене і питає: «Ти – Мошнягул?». Відповідаю, що я. Тим часом підбігли ще, мабуть, троє чоловіків у балаклавах. Вони накинулися на мене, скрутили, одягнули наручники. Кажуть: «Будеш пручатися, битимемо». Відібрали паспорт, водійське посвідчення, телефон, робочий комп’ютер. Відібрали і планшет мами, який я взяв, щоб допомогти їй вирішити проблеми з банківським застосунком. Також відібрали ключі від машин».
Костянтин Мошнягул каже, що росіяни забрали у нього автомобіль Chevrolet, куплений у 2021 році. Хотіли забрати і Hyundai Accent 2007 року випуску, але авто було тоді у неробочому стані, що й врятувало це майно від викрадення окупантами.
Коли приїхали у Херсон, Костянтин спочатку не зрозумів, де він опинився. Що це – підвал обласного управління Національної поліції, йому пояснив інший цивільний полонений – Олексій Паталах – херсонський історик та краєзнавець, з яким Мошнягул опинився в одній камері.
Вхід до катівні на Лютеранський. Фото катівні – Олексія Паталаха.
«Коли Олексій почув моє прізвище, – каже Костянтин, – спитав, чи не родич я його однокурсника Олександра Мошнягула – ексголови громадської ради при Херсонській міськраді. Ні, ми не родичі. Але згодом я дізнався, Олександр, як і я – родом з Кіровоградської області, чим і пояснюються однакові прізвища».
Оскільки не було можливості побачити вулицю, в’язень не міг навіть приблизно підрахувати, скільки часу він чекав першого допиту.
Вхід до камери, де утримували Костянтина Мошнягула та інших в’язнів.
Полонених, у тому числі і Костянтина, водили на допити та з них, попередньо одягаючи їм на очі шапку, яка не дозволяла бачити, яким маршрутом водять людей. Але дещо побачити все одно вдавалося.
«Коли, – розповідає чоловік, – мене повели на перший допит і завели у кімнату, я, хоча й був у шапці, але зміг побачити, що на підлозі лежали дерев’яні піддони, на них були постелені шмати лінолеуму, а на цих шматах – плями крові, закривавлені серветки, шматки тканини… Дуже жахливе було видовище».
Костянтина посадили на стілець навпроти столу, за яким сиділи, як припускає чоловік, четверо чи п’ятеро людей. Спочатку були стандартні питання: про дату та місце народження, освіту, сім’ю, місце роботи. Спитали й про те, чи розуміє, за що затриманий.
Коридор катівні на вулиці Лютеранській, 4. Фото: МОСТ
«На це запитання, – каже колишній цивільний полонений, – я відповідав, що не розумію, бо ніколи не вчиняв нічого кримінального, просив пояснити мені. Замість пояснень отримав спочатку удар кулаком у голову, потім ногами почали бити мене по ногам. Сказали: «Дитячі бесіди закінчилися, будемо бити». Тільки замість «бити» було нецензурне слово. З мене зняли наручники, завели руки за спину, замотали їх липкою стрічкою. Сказали лягти на живіт і почали сильно бити по сідницях. Били, як я зрозумів, поліцейським кийком. Били довго, сильно, і під час цього продовжували допит».
За словами Костянтина, співробітники ФСБ (чоловік вважає, що були саме вони, бо помітив, що на його мучителях був цивільних одяг) влаштували йому жорстоку гру з метою психологічно зламати.
«Один з цих людей, – каже чоловік, – бив мене, інший гучно питав про спілкування з військовими та співробітниками спецслужб. Ще один чоловік кудись ходив, грюкав дверима, а потім гучно казав, що вони підключили мій телефон до якоїсь їх програми, і вже знають, з ким я контактував, що не зможу нічого приховати, і тепер у моїх інтересах усе розповісти, та якщо буду щось приховувати або казати неправду, мене битимуть ще сильніше, бо їм вже усе відомо, але треба, щоб я сам розповідав. При цьому били так сильно, що у мене в голові усе переплуталося від болю. Якщо припустити, що я захотів би щось розказати, то не зміг би. Біль був настільки пекельний, що я ні на що не був здатний».
Одна з камер відразу після звільнення Херсона. Фото: МОСТ
Під час цього допиту співробітники ФСБ задали Костянтину Мошнягулу питання, чи не він наводив ракети на Дніпровську школу, і чоловік зрозумів, хто його здав.
«Будинок, який купив у Дніпровському Віталій Плугатарьов, – розповідає колишній цивільний полонений, – розташований навпроти школи. І якось ми з Віталієм там зустрілися: я йшов у магазин, а Віталій стояв біля воріт того будинку. Він тоді показував мені покупку, хизувався. А про школу він, думаю, нафантазував. Усі знали, що частину її приміщень російські військові використовували як склади. Тому й було вирішено зробити мене «шпигуном», який нібито інформував ЗСУ про школу».
На допиті Мошнягула навіть спитали, чи розуміє він, хто його здав.
«Після побиття, – каже Костянтин, – мене катували електричним струмом за допомогою армійського телефону. І постійно вимагали зізнатися, з ким з військових та силовиків я контактую, де ховаю зброю та наркотики. Казали, що знайшли у мене в телефоні «шпигунські відео» нашого заводу. Відео дійсно були, бо я час від часу робив їх для Держрибагентства, щоб там бачили, що підприємство працює. Росіяни розлютилися, коли побачили, що я називав їх «орки» у переписці зі знайомими: лаялися, били».
Звірячі розваги окупантів
Камерою, де утримували Костянтина Мошнягула та інших бранців, було приміщення, яке колись використовувалося як душова.
Камера, де утримували Костянтина Мошнягула та інших в’язнів.
«Коли я опинився у тій камері, – каже Костянтин, – разом зі мною там перебували Олексій Паталах, був хлопець на ім’я Юрій, Анатолій був – чоловік років 30-ти. Ще з нами був Володимир Лиховид – колишній військовий, артилерист, учасник АТО. Він казав, що росіяни на кожному допиті казали, що він «вбивав дітей Донбасу». У перший день мого перебування ще була у нашій камері якась жінка, її у той же день перевели до іншого помешкання, де на той час вже сиділи, здається, три жінки. А загалом під час мого перебування в полоні через камеру пройшли близько ста людей».
Найстаршим з товаришів по нещастю був пенсіонер з Дніпровського Павло Мурашов, якому було вже більше 70 років. Його ув’язнили за нетолерантний до росіян коментар у Facebook. Наймолодшим в’язнем був 14-річний Віталій Мухарський – мешканець села Киселівка Чорнобаївської громади.
Перебував у одній з Костянтином камері і Олександр Івченко – староста села Надеждівка Білозерської громади. Його окупанти настільки сильно катували, що Івченко й досі лікується, переніс вже кілька операцій.
Костянтин Мошнягул згадує, що у російській катівні він був здивований здатністю людського організму мобілізовуватися в екстремальних ситуаціях.
«Після першого допиту і звірячого побиття, – розповідає колишній бранець, – я думав, що надовго втратив здатність сидіти, нормально стояти. Та через три-чотири дні відчув, що можу і сидіти, і стояти, звісно, з певним дискомфортом. Але організм в екстремальній ситуації мобілізувався і, мабуть, задіяв якість приховані ресурси».
Тут утримували цивільних полонених.
Бранців били не тільки під час допитів. Уночі росіяни влаштовували собі розваги, приходячи до камер, примушуючи полонених ставати біля своїх місць обличчями до стін і одягти шапки так, щоб не бачити своїх мучителів.
А потім окупанти одягали тактичні рукавички, які мають пластикові елементи для захисту суглобів, підходили по черзі до кожного з бранців і сильно били по ребрах. В’язні мали терпіти побої мовчки і стоячи. Якщо хтось не витримував, падав чи кричав, то його били ще більше і сильніше.
Іноді мучителі приходили з поліцейськими кийками, якими били ззаду по колінах. Тих, хто падав і кричав, теж карали звірячим побиттям.
Ще одна розвага окупантів: обрати серед в’язнів жертву, бити яку примушували усіх інших в’язнів; коли бачили, що хтось б’є слабо, ту людину росіяни били самі, а потім примушували повторити удар.
Костянтин Мошнягул каже, що загарбники часто приходили у камери для таких розваг, перебуваючи в неадекватному стані після вживання алкоголю, а, можливо, й наркотиків.
Під час допитів били кийками й гумовим шлангом, вимагаючи зазнаватися у тому, чого людина не робила. Одного разу провели допит із застосуванням поліграфу, попередньо зробивши тест на COVID-19.
«Коли допитували на поліграфі, – розповідає Костянтин, – питали про контакти з українськими військовими та правоохоронцями, про схованки зі зброєю, про те, чи надавав я українцям інформацію про військові об’єкти росіян. Було й запитання, яке я не чув на інших допитах: чи готовий продати свої принципи за великі гроші».
Колишній бранець каже, що, судячи з того, що він чув на допитах, за ним перед викраденням стежили і прослуховували його телефон, бо питали про деяких людей, з якими він розмовляв.
«Під час кожного допиту, – каже Костянтин Мошнягул, – росіяни повторювали свої «мантри» про те, що з ними – правда, з ними – добро, з ними – бог, що «діди-прадіди 80 років тому перемогли німецький фашизм, а ми переможемо український неонацизм». Й при цьому по-звірячому били людей, знущалися з них. А я думав про те, якою є країна, де живуть люди, які вважають для себе нормальним так поводитися, і навіть отримують від цього задоволення. Власне, протягом останніх років Росія, як на мене, не залишила жодних підстав для будь-яких ілюзій щодо себе, щодо фундаменту своєї державності, щодо того, що в головах у мешканців цієї країни. Пригадував описи сталінських катівень з роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський». І бачив таких же нелюдів, яких він описував».
«Вбий, і ми тебе випустимо»
Костянтин Мошнягул каже, що на початку перебування у катівні на Лютеранській наївно вважав, що його випустять через кілька днів, бо думав, що не становить загрози для окупантів. Та швидко зрозумів, що може залишитися у полоні надовго.
Такий календар вели в’язні.
«Я, – каже чоловік, – потім дізнався, що у тій катівні людей утримували і два, і три тижні, і місяць. Вирватися звідти дуже хотілося. Тому коли після одного з допитів мене не охоронці супроводжували у камеру, а слідчий (не знаю, з якої причини), то я просив його передати Плугатарьову, що «я усе усвідомив і зробив для себе висновки». Він сказав: «Спробую, але нічого не обіцяю».
Колишній цивільний полонений каже, що окупанти постійно схиляли його до співпраці, кажучи, що він має чимось заслужити свободу.
«Мені, – розповідає Костянтин, – пропонували стати «насідкою», тобто, уважно слухати розмови у камері, а потім переказувати тюремникам почуте. Казали, що особливу увагу треба звертати на АТОшників. Я відповідав, що не можу цього робити, бо від пережитого у мене погано з пам’яттю. Казали: «А давай ми зашлемо тебе на Україну, щоб ти там спостерігав за військовими об’єктами і передавав нам інформацію». Я відповідав, що шпигун з мене – ніякий».
Доходило й до пропозицій скоїти важкий кримінальний злочин.
«Одного разу запропонували: «Вбий співкамерника, і ми тебе випустимо». Запропонували зарізати його або задушити. Коли я сказав, що не здатен на таке, відповіли: «Подумай, як ти це зробиш» На наступному допиті спитали, чи надумав я щось. Ну я й відповів: «Дайте пістолет, інакше ніяк не зможу», бо знав, що вогнепальну зброю мені точно не дадуть. Росіяни промовчали, і на цьому усе зійшло нанівець, на моє щастя», – каже чоловік.
За словами Костянтина Мошнягула, співробітники ФСБ приховували під балаклавами свої обличчя від в’язнів. Останніх для надійності ще й примушували ходити на допити, одягнувши на очі шапки зі щільної тканини. Зверталися окупанти один до одного за позивними. Костянтин каже, що його слідчого називали «Чех».
Окупантське оголошення для полонених.
Годували ув’язнених зазвичай раз на день якоюсь прісною кашею, один раз був більш-менш пристойний суп, кілька разів давали прострочене і дуже сухе галетне печиво, мабуть, з якогось розграбованого магазину чи складу. А траплялися дні, коли взагалі не годували.
«Та дні без їжі, – розповідає колишній бранець, – ніщо у порівнянні з днем, коли нас залишили без води. Щодня нас виводили, так би мовити, на прогулянку, щоб ми могли сходити у туалет і набрати води у пластикові баклажки. В один з днів через якийсь інцидент нас не вивели. Цей день без води був суцільним жахом. Я думав, що збожеволію. Тоді зрозумів, що, дійсно, витримувати відсутність їжі легше, ніж перебувати без води».
Тут цивільні полонені набирали воду для пиття.
Полоненим не надавали ніякої медичної допомоги. Якщо окупанти вважали, що хтось із в’язнів порушив режим, на нещасного одягали наручники і підвішували на решітку.
Цю решітку окупанти використовували для підвішування в’язнів, яких хотіли покарати.
Катівню на Лютеранській окупанти називали «закладом особливого режиму». Умови там були значно гіршими, ніж у захопленому росіянами та перетвореному на катівню ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ) на вулиці Теплоенергетиків.
Якщо у ІТТ, за розповідями цивільних полонених, які перебували там, окупанти влаштовували бутафорське «голосування» в’язнів під час псевдореферендуму «про приєднання Херсонської області до РФ», у катівні на Лютеранській обійшлися без цієї «вистави». Правда, бранців, яких випускали після псевдореферендуму, примушували казати під запис на відео, що вони схвалюють «рішення мешканців Херсонщини про приєднання до Росії».
«У тебе – лише три дні!»
Костянтина Мошнягула окупанти відпустили 4 жовтня 2022 року, влаштувавши йому перед цим останню жорстоку виставу.
«Незадовго до того, як мене відпустили, – розповідає чоловік, – мене викликають з камери і кудись ведуть. Одразу виникло нехороше передчуття, і я не помилився. У кімнаті для допитів мене поклали на живіт і почали сильно бити кийками. Били навмання. Я кричав: «Що ви робите?! Мені ж сказали, що скоро випустять! Мене вже допитували про усе-усе, навіть – на поліграфі!». А у відповідь чув: «Стули пельку! Кийок – наш поліграф!». Через деякий час у приміщення зайшов мій слідчий і удавано стурбованим тоном сказав: «Зупиніться! Він же – майже вільний!». Тоді побиття припинилося і мене відправили у камеру».
А наступного дня, за словами Костянтина його відпустили, примусивши написати стандартну для усіх бранців розписку про згоду на співпрацю з російськими спецслужбами, а також записавши відео, на якому бранець повинен був сказати, що радий «приєднанню Херсонщини до Росії», а також ретранслювати наративи російської пропаганди, наприклад, дякувати Путіну і Шойгу за «визволення».
«Потім, – каже Мошнягул, – мені розповідали, що Віталій Плугатарьов показував цей запис працівникам заводу, кажучи, що я «виправився» і співпрацюю з росіянами. Та люди чудово розуміли, за яких обставин записане це відео».
В останній день перебування у катівні Костянтину Мошнягулу сказали: «У тебе – лише три дні, щоб зібратися і поїхати з Херсонської області! Попадешся нам ще раз, живим не вийдеш».
Костянтина разом з іншим бранцем, пенсіонером Павлом Мурашовим, відвезли у Білозерку, висадили на околиці селища.
«Мені, – розповідає Костянтин, – повернули тільки паспорт і водійське посвідчення. Грошей на маршрутку, щоб доїхати додому чи у Комишани, де тоді жила моя мама, не було. І я пригадав, що був у нашій камері підприємець з Білозерки на ім’я Віктор. Його відпустили раніше. Віктор казав, де розташований його магазин, і я пішов до нього. Мій співкамерник виглядав вже дещо краще, ніж на Лютеранській. Звідти його випустили у просто жахливому стані: усе тіло – суцільний синець. Віктор нагодував мене і дав грошей на маршрутку до Комишан. Коли я їхав до мами, востаннє побачив Віталія Пугатарьова. Він їхав по зустрічній смузі і не помітив мене».
Наступного дня Костянтин готувався до виїзду. Купив дорожні сумки, домовився з перевізником.
Через день після визволення з катівні він поїхав до Криму (інших шляхів виїзду з Херсонщини восени 2022 року вже не було), щоб звідти виїхати у РФ, а потім – у Чехію, де тоді жили його дружина та син. Але зміг доїхати тільки до контрольного пункту «Армянськ».
«Від чоловіків, які виїжджали з Херсонщини, – розповідає Костянтин, – вимагали проходити, окрім співбесіди із співробітником ФСБ, огляд без верхнього одягу. Шукали екстремістські татуювання. Довелося і мені роздягатися. ФСБшники, побачивши сліди побоїв, вимагали пояснень. Я сказав: «Невдало впав з велосипеду». Росіяни покликали начальника зміни, і той сказав: «Розповідай правду. Ти – не у тій ситуації, щоб жартувати». Я розповів, що зі мною сталося, сказав, що їду, бо мене обіцяли вбити, якщо ще раз попадуся. ФСБшник розсміявся і каже: «Якби хотіли вбити, вбили б одразу, не випускали б».
У Крим Костянтина Мошнягула тоді не пропустили. Запропонували поїхати у Херсон і взяти там в окупаційній адміністрації довідку, що він не становить загрози для Росії.
«Я, – каже чоловік, – повернувся у Херсон, але не пішов в окупантські структури, бо розумів, чим це може обернутися. На щастя, у мене в обласному центрі є кілька родичів, які поставилися до ситуації з розумінням, і я переховувався у них, надовго не затримуючись в одному місці. Так і дочекався деокупації».
Зараз Костянтин Мошнягул живе і працює у Вінницькій області. Основне лікування від наслідків травм, завданих російськими катами, зайняло рік. Та пережите й досі дається взнаки: з’явилися проблеми зі здоров’ям, які стали хронічними, деякі набуті під час ув’язнення проблеми вимагають подальшого лікування.
Майже усі витрати на лікування чоловік оплачував із власних коштів.
«Я, – каже Костянтин, – лише раз отримав допомогу від одного з благодійних фондів. А зараз чекаю офіційного визнання себе цивільним полоненим, що дасть право на отримання допомоги від держави».
Наслідки катувань.
Чоловік зазначає, що він дізнався про процедуру визнання людини цивільним полоненим саме завдяки МОСТу: прочитав статтю про херсонця Романа Баклажова, який теж пережив жахи російського полону. Зараз Роман очолює створену ним громадську організацію «Ми – майбутнє України», яка допомагає колишнім цивільним полоненим повернутися до нормального життя.
«Завдяки цій публікації, – розповідає Костянтин Мошнягул, – я познайомився з Романом та іншими постраждалими від російського полону. Мені підказали, які документи треба зібрати, куди звернутися».
Каже, що мріє про повернення на завод у Дніпровському, якому віддав 15 років життя, та водночас розуміє, що навіть якщо війна закінчиться скоро, на відновлення Херсонщини, особливо – господарсько-промислового комплексу області, підуть роки.
