Східне християнство — найпоширеніша релігійна традиція в Україні. Православна церква України і Українська греко-католицька церква мають подібний устав і обряди, і вони глибоко вкорінені в українську культуру.
З дитинства ми бачимо, як у храмі хрестять дітей, вінчають пари, освячують воду чи великодні кошики, а в останню дорогу проводжають близьких.
Обряди — це красиво і важливо. Але часто складається враження, що для багатьох вірян на цьому все й закінчується. Поставити свічку, покропити квартиру, замовити службу — і наче все виконано. Проповіді священика лишаються поза увагою, молитва і читання Святого Письма — теж. І тоді церква починає нагадувати місце, де «надають послуги», а не простір для живої зустрічі з Богом.
Чесно кажучи, така модель виглядає зручно. Адже набагато простіше забігти в храм «щось освятити» чи «поставити свічку», ніж постійно працювати над собою: молитися, брати участь у літургії, роздумувати над вірою. Але чи дає це справжню духовну користь? Чи не робить нас це християнами лише «за формою», а не «за суттю»?
До цього додається ще й інший бік проблеми. Священники, особливо в невеликих парафіях, часто змушені зосереджуватися на виконанні треб. Це приносить хоч якийсь прибуток і дозволяє виживати. Та в результаті саме вони підсилюють уявлення про храм як про місце «платних ритуалів».
Виходить замкнене коло: віряни очікують послуг, священник їх надають, а справжнє духовне життя відсувається на другий план.
Але ж християнство — це не магія і не набір ритуалів. Це шлях, що вимагає зусиль: молитви, причастя, участі в богослужіннях, життя за Євангелієм. І тільки тоді обряди набувають свого справжнього змісту.
Можливо, час запитати себе чесно: ми приходимо в храм як живі учасники спільноти віри чи лише як клієнти «ритуальних послуг»?
Discussion about this post