Ми знаходимося в селі Андріївка, Калинівської громади. До вторгнення росіян тут проживало 35 сімей. Люди займались тваринництвом – тримали худобу, обробляли поля. Зараз же в селі не проживає жодної людини. Село знищено на 100%: розстріляні хати без даху та стін, кругом бурʼяни, понівечені дерева, які все ж мають жагу до життя і пускають крізь оббиті стовбури нові гілки.
Росіяни зайшли сюди 10 березня 2022 року і тільки 21 липня, влітку того ж року, бійці ЗСУ відбили це село, форсувавши річку Інгулець. Місцеві кажуть, що зайшовши в село, українські військові одразу їх евакуювали, тих, хто лишився і бачив жахи «руського міра», живучи у погребах разом з окупантом. Бої навколо Андріївки точилися ще дуже довго, росіяни намагалися відбити раніше займані позиції, але просунутись далі дороги, що веде на Давидів Брід не змогли. Люди нам розповідають, що вони воліли б повернутися в село, та чи зможуть?
Село – «на нулі».
В селі нас зустрічають місцеві. З навколишніх сіл, де зараз живуть, приїхало чоловік з десять, знаючі, що приїдуть журналісти. В село нас запросив один з місцевих мешканців, який побачив репортаж з сусідньої Білогірки і захотів показати свої село.
Зі смутком люди розповідають про те, чим жила Андріївка до вторгнення росіян. Емоційно і з певною відразою, ведуть розмови про діяння «руських» під час окупації.
«Десятого березня вони до нас прийшли. Зразу, ми на лавці отут сиділи якраз, де хата розбита, – показує на руїни чийогось життя Тамара Іванівна. Зразу спитали: «Ну, как вам здесь живется?»А баба, його мати, – тут вона показала на Олександра, який прямував разом з нами по вулиці, -та й каже: «Та поки вас не було, нам хорошо жилося».
Маленька і жвава Тамара Іванівна веде нас по розбитій сільській вулиці, розказуючи про події, які тут відбувались.
«Прийшли освобождать вас», – каже один. От кого освобождать? «От нациків», – каже. А де вони? Ми прожили тут все життя, ми їх і одного тут не бачили і не чули хто вони й що вони. А були такі, що мамі дзвоне і мама його питає: «Ну когда ж сынок ты приедешь домой, пора ж уже? Уже ж время пройшло». На той момент два чи три тижні вони в нас вже були. Ну він каже: «Как Бандеру поймаєм по погрєбах тут десь – сразу домой». Ми посміялися з них. Оце їхали вУкраїну воювати і хоча б вивчили, коли той Бандера був і коли він помер.
Вона підводить нас до зруйнованої хати, що стояла зліва від дороги. Поряд погріб, в якому від обстрілів ховалися місцеві мешканці, а пізніше і росіяни.
«Ось тут ми жили в цьому погрібі. Бо я боялася в своєму бути сама. Тому приходила до них, – Тамара Іванівна вказала на Олександра, який все ще йшов разом з нами. Коли в село прийшли «послєдні» росіяни, то такі бандити були. Тут у нас в погребі і ліжка були, і коври ми поприбивали до стін аби тепліше було. Та й жили так. Ці, ж, вояки, як зайшли до нас, Сашку зразу зігнали з кроваті. А самі повкладалися, попадали і спать» .
Олександр пригадує, що було це в липні.
«Турнувши мене в сторону, один каже: «Не буду убивать». Був у них головний такий, Ратібор,все на нього казали. Такий мужичуга здоровий. І цей Вахід, неруський якийсь, каже до нього:«Я не хочу, погибнуть». А він йому як прочитав тут лекцію і все, той і заспокоївся», – згадує він.
Оглядаючись навкруги, Тамара Іванівна показує вогневі точки, які росіяни облаштували прямо на подвірʼї. Вони з Олександром думали пішки вибратись з зони бойових дій, йдучи через річку в сторону Миколаївщини. Однак, мати Олександра, 75 річна пані, не витримала б такого шляху. Тож, отак втрьох вони і трималися, живучи в погребі і час від часу слухаючи розмови окупантів.
«Що тут робилося, які вони гади тільки. Це страшне діло, ті знущання. А тупі. Один каже: «Умене контракт. Я із Іванова». В погрібі ж сидять. І ми ж сидимо, боїмося. Другому каже: «Умене контракт, із Іванова сам я, до 10-го сентября і всьо, ухожу, плитку хорошо ложу». Там в посадці він і помер. Багато їх тут полягло. Як і наших хлопчиків”, – згадує жінка.
21 липня українські військові зайшли в село. Росіяни, розуміючи, що натиск не стримати, почали збиратись поспіхом, маючи за намір вивезти із собою цивільних.
«Ми не знали навіть, що наші до нас прийшли. Я дзвоню до доці, кажу: Юля, ми будемо їхати у Крим. Вони (росіяни) нам сказали: «На пол пятого приедет БТР, грузитесь і надевайте пальто. Тому що ми ранених беремо в БТР і ви будете сидіть зверху». Коли Юля мені дзвоне, доця моя, каже: «Не смій, мамо, їхати, вони вас вивезуть і в лісосмугу викидають, ви не нужні там». Каже: «Наші солдати вже на нижній вулиці».
Росіяни лаялися, обіцяючи, що будуть стояти в селі до останнього.
Через декілька годин бою на подвірʼї почули українську мову.
«Тоді вже ми зажили. Сашко ще й показував нашим, де їх собак підбить, гадів таких. Добре солдатам нашим підміг, наховав і зброї російської, все повіддавав їм. Бо ті покидали все тут, і одежу, і ось тут кулемет стояв, і в ангарі була зброя”, – згадує мати.
Дійсно, за словами Олександра, росіяни збиралися поспіхом. Позиції вони не втримали.
«20-го липня українські військові зайшли на нижню вулицю. По їх розповідям, що я чув, 21 липня в село зайшли близько 25 чоловік, – згадує про день звільнення Олександр.
За три дні місцевих, які ще залишалися у повністтю зрунованому селі, евакуювали через річку. Переправи український військ були під постійним обстрілом, тож вивозили мирних мешканців човнами.
«Рази два чи три Андріївка переходила з рук у руки, це з розмов я так чув. Знайомий, він зараз у відпустці в Благодатівці на 10 днів, він воює. То він казав, що Андріївку брали декілька разів», – згадує Олександр, поки ми йдемо розбитими вулицями.
Село – душа
«Брат через день їздить сюди. Каже: «Я не можу, мене тягне додому». Він хоч і живе в Великій Олександрівці, але більше часу він і до війни тут проводив. Ми хочемо землі зараз, щоб нам розмінували. Руками розводять і все. Ніхто, ніде, нічого», – каже крізь сльози Юлія.
Вони з братом виросли в Андріївці. Тут їх батьківська хата. Тата вже немає в живих. Від хати також майже нічого не лишилось. Разом з Юлею оглядаємо колись привітні й затишні кімнати, що зараз сповнені світла, та не від того, що проходить крізь вікна, а через відсутність стріхи.
«Це моя батьківська хата. До сих пір сюди зайти я не можу. Все таке рідне.
Моя комнатушечка. Це я тут до 17-ти років жила, навчалася. Ось кімната моїх батьків. Як казали, батьківська кімната. Тут батько спав. Тут Сергій, брат. А це наша зала. Ось наше сімейне вогнище. Кожне свято ми тут, до батьків. 8 березня, Вечеря, все. На все це страшно дивитись. Страшно усвідомлювати, що минулого життя вже немає. Ви знаєте, найстрашніше, ми маму 2 роки після того, як батько помер, тягли до себе в район. Кажемо, якусь хатину купимо, будемо жити. А вона каже: «Доця, я поїду, а хату почнуть розтягувать, і я тоді не зможу приїжджати дивитися на руїни». Зосталася. Що примітно, одні дзеркала залишилися. Все побите, як ви бачите, а жодне дзеркало не впало. Але життя упало. Ви знаєте, як кажуть, мертве село, в ньому немає що робить. Так, село мертве. А люди то живі. Люди живі. Страшно і боляче усвідомлювати, що таке сталося», – каже вона, водячи нас розбитою вщент хатою.
З батьківського вікна видно протилежний берез Інгульця. З цього вікна росіяни стріляли по наступаючим українським воїнам.
З розповідей місцевих, Андріївка була досить мальовнича. Люди працювали в полі, тримали багато худоби. Щосезону тут приїздили бджолярі та збирали мед на пасіках. Уява малює саме те українське село, яке описували в книжках. Звісно, осучаснене.
Село – привид
«Вирви, розбите повністю все. Цілого нема ніде нічого. Оце як кажуть все що приніс нам «руський мир», – каже брат Юлії Сергій.
Саме він запросив нас до села, як зʼясувалося по приїзду. Не для того аби жалітися, а щоб про зникле через війну село дізналися люди.
Сергій проживає у Великій Олександрівці. В Андріївці разом з мамою тримали корів, курей, качок. Обробляв поля. 10 березня він був у Великій Олександрівці, і вже не зміг звідти виїхати до матері.
«Добре, що перед війною, ми якраз продали корів. Мати сама ветеринар, все життя на фермі проробила. То мабуть, якщо б корови тут ці були, то вона б з ними тут би до останнього була. Вона собак не хотіла навіть лишати. У неї жив собака постійно у кухні, його вбило. Пішла щось там курей ганяла чи що. Сама встигла вскочить у сінник, а собака не встиг. То ударною хвилею його підняло, об землю гепнуло. Я вже приїхав сюди десь у середині листопада, кінець листопада. То знайшов, той собачка бідний лежав, закопав. А двох забрали, вижили. Бігали, половив я тут. В мене у Великій Олександрівці тепер живуть. Зловив 10 курей з усього хазяйства, 4 качки і 2 собаки. Оце все, що лишилося з нашого хазяйства, про яке ми дбали, роками наживали», – сумно каже він.
Мати Сергія не хотіла виїжджати. Трималася, поки трималося село, яке довгі місяці було передовою.
На фоні зруйнованої хати видніється згоріла купа металу – це рештки комбайна, на якому працював Сергій. З трактора, як каже він, таке саме осталося.
Про відбудову села люди кажуть стримано. Сергій не виключення. Ще восени влада громади зібрала у людей документи, аби почати хоч якусь роботу з відшкодування. Про відбудову села тут не кажуть. Самі мешканці кажуть, що розуміють бесперспективність ідеї відбудувати село, в якому і до війни майже не було людей.
«Люди жили тут роками, купували один в одного ці хати. Ну сільська рада в домову книгу заносила і все. Зробили ми документи, якось поїхали. Ну прийняли документи, все. Сказали, ждіть, буде якась виплата. Щоб так відбудувати село – нам ніхто нічого не пообіцяв. Хоча є молодші люди, які готові були б вернуться сюди», – каже Сергій.
І додає, що сенсу в такій відбудові не бачить. Очікує тільки розмінувння земель.
«Он посадка, бачите? І он на тому краю селі Лозове, воно пропало, зникло ще до війни. І там наша земля», – тихо каже він.
На словах про відбудову знову плаче і Юлія.
«Я думаю, що нема сенсу відбудовувати. Нема. Ніхто не буде. По-перше, село заміноване. Там вулиці робочі. Там хто приїжджає до себе додому, то да, так можна походити. А як сюди життя запускать? Як завести скотину? Її треба пасти. Я своїм кажу: важливіше за своє життя і здоров’я немає нічого. Ви сюди повернетеся, якусь хібару поставите. Чи той даже модульний будиночок. Підеш десь, наступиш – ноги не буде. І який сенс? Світла немає зараз. Хто його сюди проведезаради тридцяти чоловік? Нам треба сіяться, нам треба якось до ладу приводить землю. Ми цю хату якось залишимо і все одно будем до батька на кладовище приїжджать. Ми не залишимо Андріївку. Ми не залишимо це село”, – каже вона.
Ми йдемо до сільського кладовища по чорній землі. Мародери, мешканці навколишніх сіл, випалюють траву, аби було видно нерозірвані боєприпаси та в надії, що через високу температуру самознищаться протипіхотні міни. Офіційно це село досі вважають замінованим, але місцеві йдуть впевнено почорнілими тропами, і ми плетемося за ними.
Кладовище
Кладовище знаходиться на високій частині села. Звідси видно протилежний берег і більшу частину села.
Посеред кладовища величезна вирва. Сюди рік тому прилітала Точка-У. ЇЇ частина валяється в сотні метрів.
Придивившися, помічаємо, що вирва щільно усіяна дрібними та великикми людськими кістками.
“Це тітка Марія, як раз в її могилу влучили”, – тихо каже колишня жителька села.
Кістки біліють на сонці, навколо побиті та потрощені памʼятники та хрести.
Верхні вулиці
«У мене чоловік марить, він все життя тут. І він каже: «Я хочу в Андріївку, ми звикли тримати корів, курей, качок, гусей. Ми на цьому жили», – до розмови доєднується місцева жителька Ірина.
Від їх з чоловіком майна також мало що лишилось. Ми піднімаємося від кладовища на верхню вулицю села. Тут теж все спалене мародерами.
«Один кролятник у нас тільки зберігся і все. Ще й окоп там викопали. Обстріляли все, відкрили. Все винесли. Все, що можна було. Я ледь звідси дитину вивезла 21-го червня. Потім десь числа 24-го чи 25-го отам свекруху, коли їй вже потрапило в веранду, завалило. Ми там були якраз”, – розповідає вна.
Коли Ірина налаштувалась і сама полишити село, два дні їх не випускали росіяни. Це було наприкінці червня 2022 року. Щоб заплатити за виїзд, довелося здати одну корову . Дитина на той час вже була в Херсоні з родичами.
Ірині з чоловіком росіяни сказали: «Без возврата». Вона йде далі і показує руйнування.
Ще в окупації вони намагались самотужки навести лад: збирали шифер в знайомих, в свекрухи. Де щось трошки позбирали, те встигли перекрити. Не встигли кухню. Одну сторону перекрили, другу не перекрили. Вікна трошки повставляли, інші позабивали чим змогли. Наразі ж, немає і того. Люди з розпачом дивляться на розтрощене майно.
“Я би повернулася. Так, а куда ж повертаться?», – каже вона і веде нас до центру села.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю онлайн-медіа МОСТ і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Коментувати цю новину post